Світлана Горбань - Якщо подолаєш прокляття

— Без даху над головою ти не залишишся, — співуче проказала усміхнена Огнеслава. — І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.

— Дістанься до неї якомога швидше, — додав Вельф. — До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанку — встигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.

Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, які говорили між собою мовою вже неіснуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужників — усіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.

— Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.

Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, — і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.

— У красивому помирати приємніше, — мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:

— Помру я в обіймах коханого…

Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.

Уже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.

Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.

Молодий чаклун провів поглядом пару вершників і велично звернувся до степовиків:

— Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за це — візьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами… Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнелія — не боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, — нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфа — одна з них була пропалена — жбурнув на недогорілу купу сушняку — звідти враз полетіли іскри.

Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.

Вельф усміхався. Мружився в рожевуватих променях призахідного сонця, і обличчя здавалося рожевим, а не блідим.

— Зізнайся, — лагідно мовила Огнеслава, — ти ж завжди кохав мене?

Він похитав головою й зітхнув:

— Ні. Часом навіть ненавидів.

— Шкода, що ти не вмієш брехати.

— Правда красивіша від будь-якої олжі. Коли побачив тебе в полі, ти була — мов свіжий вітер, сонячний промінчик… і весела — як райдуга… А потім — полізла в темряву… Уявляю, як воно відбувалося. Ти прибігла до Морельди, розповіла про нашу зустріч. Та зраділа: є кому виконувати пророцтва. Потому вирішила, що Вельф ніколи не схилить колін перед дикункою, тому треба навчити тебе магії. Поспіхом дечого і справді навчила. Аби вистачило для урочистої зустрічі. Я вгадав?

— Усе майже так і було. Але я спочатку хотіла єдиного — бути вартою твого кохання. Хто ж міг передбачити, що ти так розлютишся?

— Магічна сукня красива, але чорна, вночі не буває райдуги. Ти згасла, тільки вітер залишився… в шелестінні волосся. Щоправда, я шаленів і від згадки про нього.

Огнеслава опустила довгі шовкові вії, потім глянула на нього потемнілими очима:

— Ми з Морельдою припустилися страшної помилки: я не повинна була виходити до тебе згори!

— Чому?

— Я ж вища за тебе.

— Хіба це має якесь значення?

Вона мало не заплакала:

— Я думала — це важливо для тебе!

Чаклун поблажливо усміхнувся:

— Ударом було те, що ви з Морельдою об'єдналися проти мене. І Чару переманили.

— Морельда вважала, що по-іншому тебе переконати не можна. Вона так старалась пишно обставити моє з'явлення! І все марно!

— Я поводився жахливо. І винен у всьому. А найголовніше: не мав права показувати, що помітив тебе там, на пасовиську. Проїхав би собі мимо, ніби…

— І збрехав би й мені, й собі! — вона злякалася навіть за минуле.

— Огнасю, ти — диво, коли така безпосередня. Велич тобі не до лиця.

Тепер вона не ображалась на пестливу форму свого імені й почувалася тією простолюдинкою, якою була тоді, коли вони випадково зустрілися вперше. Випадково?

— Справді? — спитала наївно, але звабливо прищуливши очі.

Вельф і собі весело примружився:

— Сумніваєшся в моїх словах?

— Я не хотіла образити… Але чому ти зразу й поїхав? Не сказавши ані слова?

Він повернувся на скільки зміг у сідлі:

— Я мав тоді ж і вкоротити тобі віку? Зовсім юній? Скільки тобі було? П’ятнадцять?

— Ну то й що? Хлопці вже залицялися. А я завжди думала, що ти зневажаєш мене, бо орачка, дикунка…

— Не переймайся дрібничками. Ми всі помилялися. Чого вартий був отой наш із Чарою задум відновлення Авілара! Від початку нездійсненний.

— Але