Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами — Джура славно встиг замінувати здобич.

Їхній воділа, мудак, вискочив з кабіни подивитись на вибухи, а що тут було дивитися, треба було мотати звідси, а не оченята лупити.

Влад вибив йому зброю і радісно скрутив, притиснув коліном горло, і той насилу просичав крізь нього всі паролі.

— Дяді, і меня візьміть, — почули несподівано, бо вся увага була навколо підірваного гвинтокрила.

Із дощу вигулькнув хлопчик Кирилко.

— Тебе, малий? Манної каші об’ївся, — буркнув Джура. — Куди тебе брать, тікай відси.

Бо волочили воділу-муділу в кабіну, хоч той і не опирався.

— Бо мнє тут нельзя, меня теперь уб’ют, — белькотів слідом хлопчина й тягнув ручкою до них фрагмент ланцюга, лізучи всередину. — Вот, посмотрітє, — брязнув ним.

— А там — тобі можна? Котись нафіг, малий.

— Бо ето я вєртольот збіл.

— Що?!

— «Чорную акулу», що, — знову брязнув залізом і рішуче викинув надвір свій мокрий поліетилен.

Ніколи було сперечатися з божевільними дітьми, плюнули, підперли «калашами» воділу і той погнав як скажений, долаючи дощ і ніч.

24

Під ранок докотилися до рідного блокпоста, Мічурін вискочив на землю дуже смішний, бо в цивільному, й вони з Галею зійшлися поглядами попрощатись, однак братія не дала, пильно повитріщалася, й тому обоє одвели очі.

Він обійшов легковушку:

— Скажи, Галко, а чому ти вибрала на акцію мене? нарешті бовкнув не тими словами, тобто не хотів так швидко розлучатися, тобто що — чекати якогось наступного рейду?

Вона могла пояснити: «бо ти найспритніший», і ще багато чого могла б сказати, однак знову повільно підняла до нього очі й вимовила:

— Тому.

Тут надсадно ревнув пускач дизелю й, розсовуючи маскувальні гілки, з капоніра виповз несподіваний трофейний бетеер, де спереду шрифтом в оточенні квіточок яскравіла свіжонаписана назва: «Чупакабра».

— Сюрприз! — разом вигукнули вояки.

Задоволені ефектом, вони чекали на реакцію.

— Що це? — щиро подивувався Мічурін.

— Весільний дарунок, — гиготнула компанія.

— Що?!

— Що-що, по вас не видно, що, — наважився Джура. — Да, довгенько ви назад добиралися, — намагався виправдати свою несподівану нечемність, — от.

— Аж дві з половиною доби, — не проминув зблиснути інтелектом Влад-Столиця.

Усі скромно закивали головами, щоб теж розділити провину перед командиром.

Особливо Хантер:

— Да чого там, доки ви там, ну, словом, а в нас уже й дитинка для вас знайшлася.

Наперед висунувся чисто вимитий Кирилко. Він мав доволі урочистий вигляд ще й тому, що військова одежа, хоч як він її підперізував, була завелика, зате попереду в кобуру не влазила велетенська рогатка.

Обоє хотіли щось до нього сказати, однак він перший підвів очі, і всі навколо притихли, і слава Богу, бо ще б почали кричати якісь вітання молодятам чи ще якісь недоречні дурниці, бо перед сиротою в них не було таких слів.

— Як тебе звати? — запитав найлагідніше бойовий офіцер.

— Партизан мене звати, — була тиха відповідь.

Що тут скажеш?

Тому лейтенант обійшов бронемашину, дивуючись, що вона геть новенька, а ще новіший напис був ззаду:

«Було б НАТО не було б АТО», й фарбою обкидано навколо віночком.

— Ну от, — лейтенант пошукав, що казати, й нарешті знайшов. — А хто це так гарно малює, у нас же, здається, художників не було?

— Знайшовся, — пхикнув Хантер.

— Хто?

— Цей, як його, тю, забув, ну, воділа-муділа, та його вже есбеушники забрали.

І знову все вмовкло.

Так і стояли.

— Гірко! — нарешті здогадався вигукнути Джура.

Усі підхопили.

Тому Галя не стрималася, і перед тим, як поцілувати Мічуріна, видобула заповітне дзеркальце, причепурилася, зиркнула туди й побачила себе якою?

У весільній фаті.

«Гірко, гірко, гірко...», — відлунилося потрощеними околицями.

25

Ну хто б це міг подумати, що найгірші дороги в нас можуть стати ще гіршими? Ясно, що держава розкрадала весь автомобільний податок, але ж ніхто й передбачити не міг, що ще більші кошти, вкладені в міни, снаряди тощо, перевершать шляховий ідіотизм?

Приблизно такі думки тривожили генерала Хомченка, бо він з чистою совістю не відносив себе до урядових бюрократів, адже армія — то зовсім інша сфера.

Іноді він дивувався, чому це броньований джип, приватно зроблений, набагато зручніший, скажімо, за армійського взірця, адже на створення цього витрачено значно більше, аніж на імпортовану техніку? І куди поділося, скажімо, оте сальдо?

Він здогадувався, куди, то ж його цікавили конкретні особи з конкретними фінансовими рахунками.

Слава Богу, було про що думати, бо й не знав, як убити час нескінченними шосейками, де проста ґрунтівка здавалася комфортніша за асфальтівку, рясно постріляну, отож, петляючи вирвами й міркуваннями, ескорт долав населений пункт Сироваху, який вже давно був ненаселеним.

Спершу Хомченку здалося, що хтось увімкнув у салоні музику, й він невдоволено оглянув офіцерів, однак несподівано збагнув, що звуки проникають сюди крізь броню з вулиці.

Усі разом подивувалися: кому це спало на думку отак галасувати?

Розтрощений пейзаж недоречно вінчався пошарпаною кафейкою «Марина», названою на честь якоїсь місцевої дами, звідтіля лунала музика й пахощі, щоправда, не кафейні, а іншої кулінарії — тобто густий