Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Час летів. Із кожним роком старий усе більше довіряв онукам. Інколи, коли його ламали давні рани, Макар із Жекою об’їжджали кордон. У такі дні хлопець відчував себе дорослим, відповідальним за велику й важливу справу та за майбутнє малої, що наслідувала його в усьому і завжди. Повертався додому під вечір, поважно доповідав дідові про побачене. Жека підтверджувала сказане кивком голови або фразою: «Та точно, та точно».

Дід зазвичай мовчки вислуховував, потім хвалив: «Доб-ре, баламути. Добре, – й нагадував, щоб завтра не забули залишити біля годівничок сіль, підкинули сіна. – Он яка ожеледиця – звір не дістанеться до корму».

Не міг натішитися старий онуком. Жека підростала йому під стать. Уже багато в чому хлопець не поступався дідові, а в стрільбі з лука, як завжди, ще з часів війни йшов попереду.

– Це добре! Треба ж таке удумати. – Старий захоплено похитував головою, дивився, як онук і Льонько спритно укладають стріли в ціль. У лихоліття й після ще деякий час важко було з порохом та набоями, тому давнє знаряддя полювання виручало не раз. – Ох-хо-хо, баламути… Ну й баламути…

Не один день дід майстрував добротні луки, а потім встав під оруду онука, навчався стріляти. З часом приловчився до стріли, але випередити Макара в стародавній мисливській премудрості так і не зумів…

Макар, Булах, Сивий та інші зеки гибіли в карцері, а замполіт сидів у робочому кабінеті, тупо дивився на зеківські формуляри й книги вождів, ніби в темно-вишневих томах намагався знайти відповіді на незрозуміло-тривожні запитання. Щороку подовжувався ворожий ланцюг. Не турбували дрібні ланки: буржуї, можновладці, справжні глитаї. Уперше занепокоїли заможні селяни, кого з чиєїсь легкої руки обізвали підкуркульниками. Розгубився молодий слідчий, коли ланки «ворогів» збільшувалися в розмірах, мали вже не класовий характер – загриміли великі, відомі не лише в країні, а й у світі імена: Троцький і Бухарін, Ягода, Тухачевський і Єжов, Криленко і Єгоров; а цього літа – друга[19] людина держави. Хто вишикувався в черзі за всесильним міністром? Де він, ворог Вітчизни й народу?

Час від часу поглядав замполіт на порожню рамку в кутку кабінету, де недавно на стіні висів портрет. Невимовна туга після п’ятого березня і літнього Пленуму не лише не минала – посилювалася. Давно країна не відчувала таких потрясінь! Липневий день не просто порушив духовну рівновагу – позбавив точки опори, ніби найжорстокіший шторм змив Іванова з корабля за борт, а плавати не навчили. І рятівне коло ніхто не кине. Ось простягнувся він, неокраїй океан. Лютує і шаленіє дико-неприборканою могуттю. Обери правильний курс, не захлинись…

Замполіт відійшов від вікна. Сів за стіл. Порушив тишу бій підлогового годинника. У кабінеті на стіні за спиною майора висів портрет, а не фотографія Дзержинського, як це було в кабінеті «Сталевого Федора». Мелодія годинника інколи повертала колишнього слідчого Геніна-Іванова в часи революції. До розмови з керівником губчека та Захватаєвим. А інша зустріч у Цхалтубо чотири роки потому замполітові табору завжди здавалася сном чи ранковим маревом…

До тридцятого року Іванов мотався далекими й ближніми кордонами країни. Ганявся за бандами. Зустрічався з басмачами. Лише одне не встиг зробити з того, що радив «Сталевий Федір». Не довелося посидіти за книгою, послухати лекції, відкладав мрію з року на рік, а коли викликали у високі інстанції та нагадали про «першу любов» – не до навчання.

Країна потребувала слідчих. У газетах писали, як злоститься куркульня. На власні очі бачив спалені будинки, розстріляних, повішених, розтерзаних; писали про вибухи, шкідників, що ворог набирає силу. Не розумів Іванов, чому це відбувається на тринадцятому році радянської влади, але якщо він потрібен партії – не залишиться осторонь. Тим паче, тепер робота слідчого чиста. Навіть не знає, який вирок винесе суд. А отримає хто вищу міру, не доведеться ставити контру до стінки. Тішило, приємно зігрівало душу, що про нього не забули. Згадали: живе на світі не просто гарний і сумлінний слідчий, але сищик від Бога. Давня любов покликала, захопила повністю. Усього.

Минали дні, тижні. Поступово згадував прийоми й навики роботи, як пригадує людина тонкощі керування конем після тривалої перерви. Вскочив у сідло – і вітер свистить у вухах. На улюбленого скакуна пересів Іванов. По інший бік столу сидить запеклий ворог; ворог хитрий, злобливий, інколи прикритий посадою і партквитком; у такого радянська влада відбирала не тільки минуле багатство, ім’я, становище, але й теперішню владу та привільне життя.

Спливав час. Здавалося, життя налагоджується, але все частіше кульгав улюблений кінь, а через рік-другий під ним опинився незнайомий, неприборканий жеребець, який норовив скинути верхівця на гостре каміння бездонної ущелини. Керівництво вимагало не доводити вину підозрюваного, а складати обвинувальний висновок та щоб його власноруч підписав арештант. Іванов почувався ще більш безпомічним, ніж у губчека. Тоді не міг підняти руку на неозброєну, навіть винну людину, а зараз взагалі не розумів: що добре, а що погано. Життя просякнуте підозрілістю й ненавистю. Все повинно відбивати думку вищих інстанцій; ті, хто стояв біля колиски революції, виявляється, тепер плетуть змови, хочуть розколоти партію. Опозиції. Угруповання. Фракції. Куркулі. Шкідники. Шпигуни.

Іван Іванович приходив додому пізно ввечері, вечеряв, проглядав газети і засинав, так нічого й не з’ясувавши. Нескінченні трудові будні, як повінь, забирали не лише сили, але й час. Із кожним днем керівництво підганяло: «Давай-давай, швидше-швидше». Стоси незакінчених справ зростали. У відділ приходили нові слідчі, але й вони через місяць-другий опинялися в оточенні справ-еверестів. Усе частіше у відділі говорили не про речові докази або про свідків, а про те, що «є думка, так