Василь Миколайович Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

зустрічається з Федором Михайловичем Достоєвським, який після жахливої омської каторги відбував заслання. Вони говорили до півночі. Їм було про що повідати. Один відкривав найзагадковішу “систему” світу — людину, інший вивчав природне середовище, яке її оточує. Обидва були дослідниками.

Напучуючи молодшого друга, великий гуманіст і знавець людських душ сказав:

— Якщо ти вирушив до мети і будеш у дорозі зупинятися, щоб жбурляти каміння в псів, які гавкають на тебе, ти ніколи не дійдеш до мети…

Подумавши, через хвилю додав:

— Немає вищої ідеї, ніж пожертвувати власним життям, відстоюючи своїх братів і свою батьківщину або навіть просто відстоюючи інтереси своєї батьківщини.

Ці слова стали дороговказними для мандрівника.

11 вересня 1856 року Семенов прибув в укріплення Вєрний (нині Алма-Ата). Тут починався недосліджений край.

Східний берег Іссик-Кулю. Начальник Заілійського краю полковник Хоментовський попереджає магістра ботаніки: на берегах озера між киргизькими племенами — сарибагишами і богинцями — виникають криваві чвари. Є небезпека стати їх жертвою.

Начальник експедиції на те не зважив. Попередня розвідка засвідчила, що східне Приіссиккулля безлюдне. 14 вересня Семенов вирушив з Вєрного.

Долина річки Іссики. Непрохідні абрикосові хащі, що переходять у зону хвойних лісів. Тут сталася зустріч з господарями тутешнього краю, зустріч, що мало не закінчилася трагічно. В густих арчевих чагарниках мандрівники сполохали двох тигрів. Велетенські звірі зникли з-перед очей. Троє козаків кинулися їх переслідувати. Ця необачність мало не коштувала одному з них життя. Смугастий хащовик, зачаївшись у кущах, несподіваним кидком вибив з рук мисливця гвинтівку. Його супутник, молодий козак, заціпенів від жаху. “Цієї миті, — писав пізніше П. П. Семенов, — тигр кинувся на свою жертву і, хапнувши козака за плече, поволік його вперед…” Бідолаху врятували собаки, котрі відігнали хижака. Легковажному мисливцеві довелося відтяти пошматовану руку.

На плоскогір’ї мандрівники познайомилися з ведмедем. Петро Петрович був у той час без зброї (він взагалі рідко її брав) і, гарцюючи на коні, вільно пропустив мимо себе клишоногого. Та один з козаків, який стояв попереду, вирішив скористуватися вогнепалом.

Ведмідь зупинився, потім, низько опустивши голову і скоса поглядаючи на людину, пішов повільною, важкою ходою.

Коли минав мисливця, той мимоволі опустив зброю. Мешканець тянь-шанських відрогів наддав ходи і кинувся навтік.

— Категорично забороняю піднімати зброю на живих істот, хоч би хто то був, — сказав після цього інциденту начальник експедиції. — Вони тут господарі, ми — гості. Чи до лиця гостям така поведінка?..

Перша поїздка до Іссик-Кулю була рекогносцировкою. Через п’ять днів Петро Петрович знову повертається до озера, йшли по Боамській ущелині. Нині тут прокладено автомобільну дорогу й залізницю, тоді ж в’юнилася лише стежка. Братися нею було непросто. Та не це було найгірше. Лишалась реальною небезпека нападу сарибагишів. Однак начальник експедиції не повернув назад. Ночами чатували. “Я марно намагався заснути в своєму наметі під шум водоспадів річки Чу, — згадував опісля П. П. Семенов. — Ніч, проведена мною в Боамському міжгір’ї, була чи не найтривожнішою в моєму житті. На мені лежала відповідальність за життя майже сотні людей і за успіх усієї справи”.

Вранці вийшли на берег озера. Довкіл стояли численні юрти сарибагишів.

— Петре Петровичу, — звернувся до начальника експедиції один з козаків, — повернімо назад. Нам тут не пройти. Чули про того німця, що йому стяли голову невірні?

— Адольфа Шлагінтвейта, дослідника? Місцеві хани справді підозріливо ставляться до чужоземців. Але ж ми прийшли не загарбниками. У нас миролюбна місія, — мовив начальник експедиції.

На переговори пішов він сам — без зброї, з планшетом і компасом. Знаючи місцеву мову, пояснив сарибагишам, що прибув з Росії, що каракиргизам і росіянам варто бути добрими сусідами. Неабиякий дипломатичний такт, щирість, доброзичливість молодого гостя сприяли встановленню дружніх стосунків з кочівниками.

На північному березі озера Петро Петрович піднявся на високий перевал Кунгей-Ала-Тоо. Милувався мальовничим Небесним хребтом, тут народилися сповнені поезії рядки: “Важко уявити щось грандіозніше за ландшафт, що відкривається з Кунгею на Небесний хребет. Темно-синя поверхня Іссик-Кулю своїм сапфіровим кольором може сміливо змагатися з такою ж синьою поверхнею Женевського озера. Широчінь водоймища… здавалася мені із західної частини Кунгею майже безмежною, і незрівнянна велич останнього плану ландшафту надає йому такої грандіозності, якої Женевське озеро не має… За широким Іссик-Кулем лежить доступне для огляду, принаймні на 300 верст, безперервне снігове пасмо Небесного хребта. Чіткі обриси передгір’я, темні розпадини поперечних долин — усе це пом’якшується легким і прозорим серпанком туману, але тим ясніше, тим чіткіше, тим блискучіше проявляються на темно-голубому тлі барвистого безхмарного середньоазіатського континентального неба залиті сонячним світлом сиві голови тянь-шанських гігантів”.

Це описання панорами Іссик-Кульської улоговини стало класичним.

Зиму 1856–1857 років Петро Петрович перебув у Барнаулі. Знову зустрічався з Ф. М. Достоєвським. Читали ще не опубліковані “Записки з Мертвого дому” — розділ за розділом. “Зрозуміло, — згадував пізніше Петро Петрович, — яке сильне, приголомшливе враження справляло на мене це читання і як я притьма переносився в жахливі умови життя страдника, який вийшов з чистою душею і просвітленим розумом з тяжкої боротьби…” Глибоко цінуючи творчість письменника, вчений-дослідник писав, що “перебування в мертвому домі” зробило з талановитого Достоєвського великого письменника-психолога. Але нелегко дався йому цей спосіб розвитку своїх природних обдарувань. Хворобливість залишалась у нього на все життя”.

Зустріч з письменником, котрий зазнав на засланні нелюдських мук і не занепав духом, наснажила Семенова на нові рейди в глиб Тянь-Шаню. “Це мій своєрідний “мертвий дім”, — поклав для себе мандрівник. — Тільки гинути тут я не збираюсь”. А був момент, коли його життя висіло на волосинці. Це сталося на Джуукинському перевалі. Загін Петра Петровича підіймався вгору. Рухатися було дуже важко — обабіч стежки зяяли глибокі провалля. Коні не витримували. Зірвався і кінь начальника експедиції. Здавалося, загибель вершника була неминучою, та колишній кавалерійський юнкер у невловиму мить встиг зіскочити з приреченої тварини.

— Ні, ця стежка не для коней, — мовив він. — Тут можуть утриматися хіба що дикі звірі й ми. Всім спішитись, далі рухатися самотужки!..

Вони таки здолали непіддатливий перевал і досягли витоків однієї з найдовших рік Середньої Азії — Сирдар’ї.

— Знаєте, — сказав Петро Петрович своїм супутникам, — ми зараз перебуваємо ближче до Делі, ніж до Омська. Та й до Індійського океану відстань коротша, ніж до Північного Льодовитого. Та не це головне. Важливо, що ми не спасували перед вічністю і безмежністю Тянь-Шаню…

Він ще кілька разів проникав у найглухіші закутки “даху світу”, щоразу здійснюючи справжній переворот в оцінці величезної гірської системи. Семенов першим дав уявлення про внутрішню картину Азіатського материка. Він виграв заочний спір з уславленим Гумбольдтом,