Раймонд Коурі - Останній тамплієр

успіхи на полі бою, розширювалася сфера їх діяльності. Ставлячи спочатку як першочергове завдання захист паломників, тамплієри поступово перетворилися на озброєних захисників Святої землі.

Менш ніж за сто років вони стали однією з найбагатших і найвпливовіших структур у Європі після Папства. Їхні володіння простягалися на величезних ділянках землі в Англії, Шотландії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччині й Австрії. З такою розгалуженою мережею територій і замків тамплієри незабаром зарекомендували себе як перші у світі міжнародні банкіри. Вони організували надання кредитів збанкрутілій королівській знаті Європи, а також забезпечили збереження коштів паломників, фактично вперше запровадивши таке поняття як дорожній чек. Засобами платежу на той час були тільки золото і срібло. Вартість грошей визначалася їх вагою. Замість того, щоб брати з собою дорогоцінні метали, ризикуючи бути пограбованим, паломники могли залишити на зберігання свої гроші в одному з замків, що належали тамплієрам в будь-якому кінці Європи, де їм натомість видавалася зашифрована квитанція на відповідну суму. По прибуттю до місця призначення власник квитанції йшов до місцевої резиденції тамплієрів, де за допомогою шифрувального ключа, що суворо охоронявся, текст розшифровувався, а власник отримував свої гроші.

Тес поглянула на Рейлі, щоб переконатися, чи слухає він її.

— Почавшись із невеликого братства дев'яти шляхетних рицарів, що присвятили себе захисту Святої землі від сарацинів, орден тамплієрів незабаром перетворився на наймогутнішу і найтаємнішу організацію свого часу, що за своїм багатством і впливом конкурувала з Ватиканом.

— Але потім все для них скінчилося плачевно, чи не так? — запитав Рейлі.

— Так. І навіть дуже плачевно. Армії мусульман, врешті-решт, знову захопили Святу землю в тринадцятому столітті, і хрестоносцям вже нічого не залишалося робити, як пакувати свої речі, і цього разу — назавжди. З хрестовими походами було покінчено. Після поразки при Акрі 1291 року тамплієри останніми покинули Святу землю.

Коли вони повернулися до Європи, відпала raison d'etre, тобто сама мета їх існування. Нікого було супроводжувати, нічого було захищати. Вони залишилися без домівки, без ворогів і без мети. Друзів у них також поменшало. Вся влада і багатство перейшли до їхніх керівників. Але бідні рицарі Христа більше не були такими бідними, а стали зарозумілими і пожадливими. А численні представники знаті, король Франції особливо, заборгували їм багато грошей.

— І ця знать на чолі з королем напала на тамплієрів.

— Так напала, тож у цих бідолах земля запалала під ногами, — підтвердила Тес. — У буквальному розумінні слова. — Відпивши з чашки ковток кави, вона розказала Рейлі про те, як стали поширюватися чутки про тамплієрів, яким, поза всяким сумнівом, сприяли овіяні таємницею ритуальні обряди посвячення, що здійснювалися орденом впродовж багатьох літ. Незабаром вони зазнали жахливої та обурливої літанії звинувачень в єресі.

— А що сталося потім?

— А потім була п'ятниця, тринадцяте число, — іронічно відповіла Тес. — Гірше, як відомо, не буває.

20
Париж, Франція. Березень, 1314 рік.

Свідомість поволі поверталася до Жака де Моле.

Як довго приходив до тями цього разу? Годину? Чи може дві? Великий магістр знав, що, навряд чи він був непритомним понад дві години. Це було б розкішшю, яку вони ніколи не спромоглися б йому дозволити.

Поволі туман у його голові розвіювався, і він відчув вже звичні напади болю і, як завжди, зусиллям волі блокував їх. Розум — вельми дивна і потужна річ. Після всіх літ ув'язнення і тортур він навчився користуватися ним як зброєю. Нехай зброєю захисту, але все-таки зброєю, застосовуючи яку він міг зірвати хоча б деякі з планів його ворогів.

Вони могли зламати його тіло, у чому досягли успіху. Але його дух і розум, хоча і надломлені, все іще не полишали його.

— А головне — його не покидала віра.

Розплющивши очі, він побачив, що нічого не змінилося, проте трохи пізніше відчув вельми дивну різницю, якої він спочатку не помітив. Стіни підвалу були як і раніше вкриті зеленим слизом, що стікав на грубо мощену підлогу, майже повністю заліплену шаром нагромадженого пилу упереміш із запеченою кров'ю та екскрементами. Цікаво, яка кількість крові й нечистот залишила його тіло? «Величезна», — зі страхом подумав де Моле. Врешті-решт, він знаходився тут вже... Йому довелося напружити пам'ять. Шість років? Сім? Цілком достатньо часу, щоб скалічити його тіло.

Йому ламали кістки, потім грубо вправляли, даючи можливість зростися, і — знову ламали. Суглоби вивернули, сухожилля порвали. Він усвідомлював, що не в змозі використовувати руки за призначенням, а також не може рухатися. Але їм не вдалося зупинити руху його думки. Єдиною утіхою була йому свобода подорожувати подумки. Він залишав похмурі, жалюгідні каземати під вулицями Парижа і переміщувався... куди хотів.

Куди б йому вирушити сьогодні? До пагористих сільськогосподарських угідь Центральної Франції? Чи до підніжжя Альп? А може — до морського узбережжя або ще далі — назад до його улюбленого Утремера?

«Цікаво, — уже вкотре подумав де Молле, — чи не схибив я»? Може й схибив, — вирішив він. Знести стільки тортур, на які прирекли його кати короля в цій підземній пекельній дірі, і зберегти при цьому здоровий глузд здавалося неймовірним.

Ще трохи зусиль — і він пригадав, скільки часу тут знаходиться. Минуло шість з половиною років з тієї пам'ятної ночі, коли люди короля підступно напали на Парі Тампль[6], його Храм.