Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Леонідові видавалося, що безсилі проти недуги лікарі просто не дають їй умерти. Врешті-решт переливання крові припинили, і всі намагалися якось полегшити її страждання.

Це була тиха, люб'язна жінка, яка спочатку для Леоніда нічого не важила. Згодом він почав до неї відчувати повагу та прихильність. І не лише за щирість та гостинність, з якою його зустрічали у родині тут, в Альбрехтсгофі, хоч і це його вразило. Це були прості люди, які на віру сприйняли його історію, разом з ним переживали події, які насправді ніколи не відбувались. І не тільки це. З часом він відчув, що багато з того, що він так любив у Гедвіґ, вона завдячує саме їй, мамі. До певної міри це було чимсь само собою зрозумілим, проте коли він це усвідомив, Гедвігова мати стала для нього ближчою. Підсвідомо він передбачив її смерть раніше від Гедвіг та її батька. Останні місяці вимучили Гедвіг як фізично, так і духовно. Смертна година стала порятунком як для самої хворої, так і для всієї родини.

Вона померла саме тоді, коли Леонід був у відрядженні. Коли він приїхав, то її вже встигли поховати. Очі Гедвіґ почервоніли, і, коли обоє залишились наодинці, вона плакала. Він заспокоював її як міг і шкодував, що не був з нею у ці важкі дні. Його були послали до Мюнхена, щоб перевірити такого собі Влиська. За цим прізвищем нібито ховався член Проводу, який разом з Зарембою та іншими націоналістами проголосили у 1941 році незалежність України. Він і став прем'єром тимчасового уряду. Згодом його схопили німці та запроторили до концтабору. Після війни він став головою і рушійною силою Антибільшовицького блоку націй — заснованої ще під час війті організації, що об'єднала націоналістів різних радянських народів, які потрапили під комуністичне панування. Як і Заремба, належав він до лідерів. На цей раз інформація виявилась достовірною, а завдання нескладним.

Леонід пересвідчився, що система безпеки націоналістів не така вже й надійна, і віднині події активізуються. Задоволений з того, що його використовують лише для розвідувальної роботи, він сподівався, що так і залишиться надалі.

Його відкликали до Москви, де в аеропорту Внуково його зустрів офіцер КДБ. Місто Леонід добре не знав, та коли чорна «волга» в'їхала до центру, то підмітив великі зміни за ті чотири роки, коли його тут не було. Більше шин, більше світла, більше людей, які виходили з кінотеатрів та метро. Хоч це й був не берлінський Курфюрстендам, проте цього гарного квітневого вечора Москва нагадувала метрополію. Його відвезли до готелю «Україна», де вже був замовлений номер.

— Завтра або післязавтра вас особисто навідає Віктор Андреєвіч...

І ще, точний час зустрічі вам повідомлять по телефону. Чи бажаєте відразу піднятись у номер, чи, може, підемо до бару і щось вип'ємо?

— Вибачте, але піднімусь до себе, бо втомлений від дороги.

Справа була не лише у втомі, його огорнуло кепське передчуття від майбутньої зустрічі. Віктор Андреєвіч Семьонов був високопоставленим офіцером КДБ, І якщо вже він особисто захотів з ним поговорити, і до того ж не на Луб'янці у своєму кабінеті, а тут, у готелі, то про суть справи здогадатись неважко. Саме цього він і боявся, хоч дотепер надіявся, що керівництво зупинить свій вибір на комусь іншому.

Наступного ранку, так і не дочекавшись телефонного дзвінка, Леонід вибрався поблукати по місту. Москва його гнітила, він бував тут раніше лише проїздом або для нагінки, а тепер, коли не знаходив собі місця при думці про грядущу зустріч з Семьоновим, відчув себе ще паскудніше. Центр міста з розваленими будинками ще царських часів і високими похмурими кам'яними грудомахами недавніх часів розчавлював і ще більше загострив його внутрішній страх. Він купив пачку «Казбека» і запалив цигарку. По Волхонці перейшов до помпезної бібліотеки ім. Леніна. По Моховій добрався до університету, і раптом йому все обридло. Вертатися до готелю не хотілося. Тож біля готелю «Москва» перетнув площу Революції і сів на метро. На Червоній площі повним ходом йшла підготовка до першотравневого параду. Кругом майоріли прапори, робітники лагодили трибуни. На площі Свердлова ставили загорожі. Він зайшов до станції метро, випив з автомата склянку газованого лимонаду і спустився ескалатором. Людей на сходах ескалатора він не помічав, вони теж дивились поперед себе. Чому він спускався в метро, він не знав, не знав він, і куди хоче їхати.

Віктор Семьонов був чоловіком худорлявим з хворобливим обличчям інтелектуала. Носив він окуляри без оправи, вдягнутий був модно, від нього йшов густий запах дорогої туалетної води. При Берії, напевне, носив пенсне, подумав Леонід, якому його обличчя встигло викликати антипатію. Семьонов попросив скласти детальний звіт про поїздку до Мюнхена і ще раз нагадав, що найвищі посадові особи держави високо визнали його участь у ліквідації професора. Завдання виконано з високим професіоналізмом, і тому для виконання більш важливого завдання вибір знову випав на Леоніда. На цей раз доведеться ліквідувати Зарембу. Найбільш підходящим місцем для цього, на думку керівництва, має бути гараж або під'їзд будинку номер п'ять на Лімпрунштрасе. Зі звітів Леоніда випливало, що під'їзд закривається на звичайний дверний замок, так що відмички йому передадуть.

— Але Заремба майже весь час у супроводі охорони.

— Тільки, очевидно, не поблизу своєї квартири. Ви ж його бачили там з охоронцем усього один раз.

«І то я це придумав», — подумав Леонід.

— Один охоронець не перешкода. Пістолет, який вам передадуть, удосконаленої моделі з двома дулами. З них можна стріляти одночасно або по черзі з кожного окремо. Зустрінете Зарембу одного, то випустіть в нього подвійну дозу, коли ж з охоронцем, вистреліть спочатку у Зарембу, а тоді в охоронця.

— Питання тільки в тому, чи все піде як слід. Не думаю, що ті панове неквапливі зі зброєю. А якщо замах і вдасться, то про яку фікцію природної смерті можна буде тоді говорити? Те, що двоє чоловіків померли від паралічу серця в одну і ту ж мить, звучить аж надто невірогідно.

— Чи хтось повірить у природну смерть Заремби, нас мало цікавить, — спокійно відповів Семьонов. — Немає