Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— І що робити з такою порожнечею?

— Нічого.

— Нічого?

— Йдеться не тільки про тебе і Їма. Новий світ закривається, ніби клітка. Нас кидає між бажанням, забуттям і порожнечею. А хвороба всмоктує навіть найбільш невимірні й страхітливі події. Хіросіма. Великі війни.

— Здається, я не розумію, — кажу йому.

— Нічого страшного. Я теж не розумію.

— Можна мені вже йти до Їма?

Едвард на секунду вагається з відповіддю.

— Розумієш, Їм зараз не тут.

Це мене дивує.

— А де ж він?

— Йому поки не можна приймати відвідувачів. Якщо зачекаєш кілька хвилин, я підвезу тебе до міста.

Коли я з глобусом у руках опиняюся на вулиці, м’який туман вже огортає Клокхуспаркен, сонце кидає слабке біле проміння, ніби після довгої лихоманки. Під хмарою тютюнового диму стоять чоловіки; здається, ніби вони завжди там стояли і завжди стоятимуть. Обличчя без тіней: оголені, щирі, з сяючими очима. Усі вони хочуть торкнутися до мого довгого нерозчесаного волосся, моєї голови, мого м’якого одягу; не знаю, чи то знак їхнього схвалення чи щось інше, але я дозволяю їм це робити. Побачивши мене, вони завжди говорять одне і те ж.

— Ти не повинна тут бути, це місце не пасує такій, як ти. У цьому чудовому хутрі.

— Але я більше ніде на світі не хочу бути, лише тут, — відповідаю.

Чоловікам смішно з моєї впертості, тільки Сабіна дає мені спокій.

— Хтось хоче? — питаю я, простягаючи глобус. — Разом із ним ще лампа.

Один старий у спортивній куртці простягає великі кістляві руки.

— Можна мені?

— Бери. Тому, для кого я його принесла, він не потрібен.

Біля каплиці стоїть величезний чорний автомобіль, вікна завішані білими фіранками. Якийсь чоловік у формі, якого я раніше ніколи не бачила, схилився над розгорнутою на капоті газетою. Сабіна сидить на лавці у затінку дерева, в руці у неї пудреничка, вона розглядає в дзеркальці своє обличчя. Можливо, вона сподівається відшукати там інше обличчя, якщо лиш досить довго буде дивитися. Трохи далі, у тіні дерева стоїть Інґер Фоґель і поглядає на парк. Коли вона відвертається, я випускаю з руки в траву перед Сабіною невеликий пакет; зі зміїною швидкістю вона простягає руку і ловить його.

— Казали, що вночі була пожежа, хтось підпалив себе у майстерні, — кажу я, щоб Сабіна не пішла.

А коли вона не відповідає, питаю:

— Він вижив?

— Вона. Це була вона.

— Ах. Вона вижила?

Сабіна дивиться на мене світлими очима, під сильним сонячним промінням її зіниці звужуються.

— Знаєш, ти мені когось нагадуєш. Когось, хто дуже давно мені подобався.

— Усім завжди здається, що я нагадую когось іншого, — кажу я. — Так, наче ніяк не пасує, щоб я була просто собою.

Сабіна сміється, вона прудка, як ртуть.

— Я просто зраділа, коли побачила тебе.

— Я лише поцікавилася, чи вона вижила. Та жінка, з пожежі.

— Звісно що ні. Слухай, ти ж подібна на мене. Колишню. У тебе плечі плавчині. Колись я плавала. За кожної нагоди. Я збиралася переплисти Атлантику.

Вона встає з лавки і рвучко торкається мого плеча.

— Це перед тим, як ти стала…

— Стала ким?

— Перед тим, як ти стала… Я маю на увазі, перш ніж ти… перш ніж опинилася тут.

— Ні, це було інше, дуже давно. Це такий спосіб перебувати у світі, ставити безліч запитань, на які я насправді не хотіла знати відповідь.

— Що то були за питання?

— Звичайні. Просто я загрузла в них. Не просунулася далі. Але ти інша, ти підеш далі. А тепер це зробив якийсь француз. За сімдесят два дні. З Остервілля до острова Бель-Іль. Це фізично неможливо, йому довелося б пливти по вісімнадцять годин на день. Мабуть, він здебільшого сидів у човні, що плив услід, і попивав собі червоне.

Зненацька біля неї з’являється Едвард, похмуро посміхається.

— Куди це подівся твій кавалер, Сабіно?

Сріблясте авто Едварда стояло на сонці цілий день. Сидіння