Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

обпікає мої голі ноги. Я засинаю ще до того, як ми виїжджаємо за територію лікарні. Прокидаюся від його погляду у дзеркалі заднього виду. Я трохи заслинила сидіння, це нитка слини, я витираю її рукою.

— Я довго спала?

— Зовсім трохи. Тобі щось снилося?

— Ні, — швидко відповідаю, — думаю, я перестала бачити сни.

— Якщо справді хочеш впливати на свої сни, постарайся в наступному сновидінні слідкувати за пташкою.

— І що мені робити, якщо я її побачу?

— Просто прямуй за нею.

Зграя галок піднімається вгору, ніби єдине тіло, коли я зачиняю за собою двері автомобіля. На мить звук просто оглушливий.

— Яка страшна доля спіткала дівчинку.

Лоне залишає на кухонному столі розгорнуту газету, ніби для перестороги. Влітку кілька років тому біля автомагістралі, недалеко від місця, де ми колись мешкали, знайшли пластикові пакети. У мішках були останки мертвої дівчинки. Відрізані груди, руки і ноги, але не було голови, статевих органів. Якщо придивитися до фотографій у газеті, видно, що її маленьке личко намальоване тонесеньким пензликом, погляд карих очей незбагненний. Ніби якийсь хижак занюхав слід і вирвав її зі світу, наче невидимі пазурі розірвали дівчинку зсередини, нелюдське безіменне створіння, що, ніким не впізнане, рухається містом. Написано, що її вбив м’ясник, або архітектор, або лікар.

Лоне пробувала вмовити мене вирушити разом з нею у подорож до Чорного моря, але я маю інші плани на літо.

— Що ти робитимеш зовсім сама у місті?

— Час від часу буду їздити до Їма. Може, відвідаю бабусю.

— А друзі?

— Ти знаєш, що в мене немає друзів. Мені подобається бути самій.

Лоне опускається переді мною на коліна.

— Поїхали зі мною. Лише цього разу.

— Ні.

Наступного ранку її вже немає. Я відчиняю всі вікна і впускаю до квартири холодне повітря, курю один із недопалків, залишених у попільничці, водночас вивчаю в газеті обличчя мертвої дівчини. Тонка рожева смужка від помади на недопалку, запах літа, ментолу й малини.

Перед мандрівкою Лоне їде до лікарні поговорити з Їмом. Я бачу, як вона віддаляється вулицею, іде, злегка нахилившись уперед, ніби пробирається крізь грозу. Повертається бліда, йде до спальні, відкриває свою велику валізу і складає туди всі свої цінні речі. Блузки, книжки, взуття і овальне дзеркало досить великих розмірів, вона збирається тягнути його через півсвіту. Лише Лоне бере з собою в подорожі дзеркала. Може, боїться забути, ким насправді є. Раз у раз вона завмирає і довго стоїть біля вікна. За ним — темна ніч, така ж, як і дзеркало.

Їм виходить з Великого Чол. і припалює сигарету. Вогник сірника на мить спалахує, а тоді Їм викидає його в калюжу. Сірувате мертве світло, ніби дощ, що падав цілими днями, і змив усі кольори. Лоне сидить під деревом і чекає. Їм сідає біля неї на лавку. Ось так я собі це уявляю.

— Привіт, Лоне. Ти вже їдеш?

— За кілька днів.

— І куди?

— В Одесу. Можливо, поїду далі, до місця аварії. Я ще не вирішила. Це далеко.

— Окей. Тут така справа. Я не хочу, щоб Єккі знову сюди приходила.

— Чому? Їй подобається приїжджати.

— Але я нічого не можу їй дати. Якщо я не можу бачитися з тобою, то її теж не хочу бачити.

— Але ж ти можеш зі мною бачитися. Можеш приходити на Каммакарґатан, коли захочеш.

— Але любов уже закінчилась?

Якийсь час Лоне мовчить, смикає пряжку сумочки. Тоді зустрічається з ним поглядом.

— Їме, я дуже давно тебе любила.

Їм встає і завмирає. Дивиться на крони дерев.

— Якщо все закічилося, тоді чому мені так боляче?

— Не знаю.

— То нарікай на себе, Лоне. Все — або нічого.

— Ти забув, що вона і твоя дитина?

— Мені шкода, Лоне. Без тебе існує лише ніч.