Валентин Терлецький - В.І.Н. (Вибору іншого немає)

своєї роботи — саме так Він це і називав: «виключно робота». У Нього не було нападів кар’єризму, проектів щодо власного підйому службовими сходами. У роботі для Нього було єдине, що справді важило — це заробіток. Він казав: «Я змушений цим заробляти, бо творчість поки не годує. Я мушу робити це, аби годувати зараз творчість, щоб вона не померла або не пішла від мене, і в майбутньому віддячила мені тим самим». Напевно, колеги-журналісти зараз думають про Нього — кар’єра не вдалася, у професії ніким ОСОБЛИВИМ Він не став, а вже ж давно перебував у потрібному для цього віці, і міг би! Міг. Але чомусь не скористався цим. Незрозуміло, правда? По-перше — чому не виїхав свого часу звідси разом з іншими талановитими, сміливими й молодими? У столицю, природно, а чи й за кордон. А, по-друге, якщо вже не виїхав, чому отут не зробив блискучу, у межах розумного, кар’єру? З Його задатками це було елементарно. А Він, виходить, у підсумку зайняв собі теплу нішу і сидів там тихо, носа не витикаючи, за професійними, зрозуміло, поняттями. Фактично, Він самоусунувся від їхньої активної професії, і, властиво, від кар’єри. А ще — категорично, принципово не вливався в ряди «чорних журналістів», готових за гроші щоденно кидати лайном у всіх своїх численних роботодавців разом. Бо гроші не пахнуть, не смердять — для них, зрозуміло. Йому пропонували це постійно, але Він щоразу з усмішкою відмовлявся. Ось за цю усмішку Його й не долюблювали. Може, не розуміли, або боялись, а, може, десь у глибині душі й поважали — хтозна? Можна, звичайно, сказати, що Він, з їхньої точки зору, певним чином невдаха. Більш грубі сказали б — блазень і напівбезумець. Але все-таки якась повага до Нього була в усіх, хоча б на рівні легких приємних спогадів зі спільної бурхливої професійної юності. Колеги бачили, що Він вибрав інший шлях — робив ставку на творчість, на постійний драйв, на інтерес. Він був безпосередній, прозорий, відвертий, як дитина, і залишався нею цілком у будь-який період життя. Одні називали це примхою, захопленням, свого роду грою, розвагою, дурістю, інші — просто подумки крутили пальцем біля скроні і мовчки знизували плечами. А в деяких особливо примітних випадках, Він, певно, став би ласим шматочком для психіатрів... Він рухався життям, як танк, і Йому дико подобалася ця «гра». Гра у себе самого».

«Красномовно… Чому ж тоді Йому заздрили, якщо особливих вершин ані в професії, ані у творчості Він не досяг? Звичайно, я маю на увазі кар’єру та широку розкрутку».

«Я вас розумію… Заздрили Його винятковій внутрішній свободі, Його повній аморфності до професійної суєти і конкуренції, Його очевидному іронічно-цинічному ставленню до роботи. Він був настільки віртуозним професіоналом своєї справи, що навіть Його відверта халтура сприймалася всіма «на ура». Заздрили Його обдаруванню, Його власним можливостям, Його професійному і творчому аристократизму. Врешті, заздрили тому, що завжди вчиняв, як Йому хочеться. Таких взагалі не люблять. Вони, здебільшого, виняток із правил, білі ворони, екзоти. Або посміховиська. Ось так».

«А що було в Його творчому оточенні? Яка вона була — Його друга сутність митця?»

«Тут, у цій царині, Він був щасливий. Точніше, Він був щасливий, коли був у ній. Робота, активна громадська діяльність та інші клопоти відбирали у Нього дуже багато часу, сил та енергії. Але Він намагався виділяти під творчість стільки часу та ресурсів, скільки потрібно. Просто тому, що це було головним у Його житті. Ось і вся загадка».

«А стосунки? З колегами по творчості, з друзями, з конкурентами?»

«Він старався підтримувати дружні стосунки з усіма без винятку. Тому що взагалі терпіти не міг конфліктів і сварок. Але люди не завжди сприймали це належним чином. І атакували. Інколи настільки болісно і підло, що вражали Його у саме серце. Але Він, насправді, тільки міцнів від цього. З часом Він навчився відрізняти друзів від Іуд. Тому Його близьке, так би мовити, душевне оточення останнім часом було дуже обмеженим. Лише кілька людей. Кілька. Усіх інших Він волів тримати на відстані. А у творчому процесі Він розрізняв людей за таким принципом: попутник або ні. Він не любив когось критикувати, хоча деякі особи змушували Його відкрито кидатися лайливими словами, говорити про них все, що Він думав. А от попутникам Він усіляко допомагав — звідки Він брав на це сили, сама досі не розумію, адже дуже часто у Нього для себе часу не залишалося. Та коли хтось допомагав Йому, ставав з Ним пліч-о-пліч, вливався в Його команду, в Його круговерть, то таких людей Він цінував найбільше. І вони завжди були глибоко вдячні Йому за те, що втягнув їх у чергову творчу авантюру. Самі розумієте, що на подібні авантюри, в доброму розумінні слова, у Нього також був справжній талант», — Анна вперше за всю розмову посміхнулася, вочевидь, згадавши якийсь конкретний епізод, але майже одразу її посмішка згасла.

«А як складалися ваші з Ним стосунки?» — Шульц пильно поглянув на Анну, не даючи їй отямитися від кольорової стрічки спогадів, яка, вочевидь, прокручувалася зараз перед нею.

«Я чекала на це питання… Що ж, я розкажу. Ми з Ним були щасливі. Гадаю, далі не треба пояснювати?»

«Ну, як вам сказати… Специфіка нашого видання…»

«Розумію — сварки, сімейні драми, скандали, сенсації».

«Точно так. І нашу аудиторію, звісно, вельми цікавить Його особисте життя. З цього приводу у мене також записано вже достатньо домислів. Але почути це безпосередньо від вас…»

«А що почути? У житті Він був звичайним мужиком. Чоловік з усіма його бажаннями, комплексами, страхами, малими і великими радощами. Як-то кажуть, «ніщо людське Йому не було чужим». У нас з Ним був… і є головний козир перед життям — ми любимо одне одного. Хоча і на нього у життя все-таки знайшовся свій джокер… Але ми були щасливими разом… Такої відповіді вам теж недостатньо?»

«Вибачте за наступне питання, але що ви можете сказати про Його численні романи, про які завжди всі говорили, а зараз особливо