Анастасія Шевердіна - Тільки разом

руку Леруа. — Вибач, що ти помираєш, а ми залишаємося! Так прикро!

Кріс вдячно посміхнувся.

— Нічого! Смерть не така вже і страшна — з якої точки зору на неї не дивися!

— Нехай смерть буде тобі по коліна! — сказав Андре, і Кет здригнулася від знайомих слів.

— Дякую! Я піду, — мовив Фріман. — Поспішаю, ти розумієш… Легкого тобі життя!

— А тобі — легкої смерті!

Кріс кивнув і зник у натовпі.

— Тяяяжко! — зітхнула Кет.

— Атож! Як добре, що ти не хворієш! Як чудово, що я тебе не втрачу! — пристрасно мовив Андре.

Кет посміхнулася. Очі Андре були сяючо-блакитними, як небо над осіннім Парижем.

Леруа постукав до кабінету психолога й увійшов, пропустивши перед собою подругу.

— Доброго ранку! — привіталися Андре і Кет.

Мсьє Деказ відірвався від сортування паперів на своєму столі й відповів:

— Вітаю! Сідайте, юначе! Поділіться, будь ласка, своїми успіхами!

Андре підійшов до чоловіка й поклав перед ним на стіл кілька папірців різного кольору й розміру.

— Особисто мені сподобалися перші два варіанти, — попередив хлопець. — Але я знаю, що ви порадили б мені дати шанс усім іншим, тож я пропоную вам дані всіх кандидатів.

Мсье Деказ переглянув аркуші й посміхнувся.

— Ви серйозно, Андре? Професор Коллеж де Франс і відомий письменник?!

— А ви надасте перевагу молодій продавщиці з магазину парфумів? — зіронізував хлопець.

— Вони всі захотіли бути вашими друзями?

— Як бачите, — знизав плечима Андре.

— І ви збираєтеся з усіма ними товаришувати?

— Можливо, контактуватиму з першими двома. Інші мені ні до чого.

Психолог підійшов до Андре, віддав йому аркуші й сів у крісло напроти.

— Андре, я змушений поїхати з міста за сімейними обставинами, — сказав мсьє Деказ. — Я не знаю, коли ми побачимося й чи побачимося взагалі. Хочу вам сказати, що ви — найцікавіший мій пацієнт. І ви цікаві не своєю хворобою, а своєю особистістю. Повірте, це — важливий комплімент.

Андре посміхнувся.

— Дякую, мсьє.

— Ви дозволите дати вам пораду? — довірливо зазираючи в очі хлопцю, запитав психолог.

— Так.

— Не знаю, добре чи погано те, що ви маєте Кет, але ви повинні навчитися впускати в своє життя й любити інших людей. Не тільки інтелектуалів — людей різних за здібностями і статусом. Ви праві — вони всі брешуть, Андре. Але є ті, брехню яких можна стерпіти. Не віддавайте всього серця одній-єдиній людині. Коли ви її втратите, ви не зможете жити — жити без серця.

— Це все? — холодно запитав хлопець.

— Усе! Більше мені нема чого вам сказати.

— Тоді прощавайте, мсьє Деказ. Я не послухаюся вашої поради. Вибачте, але я не ділитиму своє серце. Воно або цілком залишиться в мене, або цілком належатиме іншій людині. Усе — або нічого.

— Тоді я вам бажаю всього! — гірко посміхнувся психолог і міцно потис руку пацієнта.

— Дякую! До побачення!

Андре і Кет мовчки вийшли з кабінету.

— Андре, він… — нарешті промовила Кет.

— Мовчи! Моє життя — моя власність! Я краще знаю, кому його присвятити! — обпік дівчину поглядом Леруа. — Серце — своєрідний скарб. Він цінний лише тоді, коли ти його не ховаєш! Серцю не місце у грудях!

— Але ти ж розумієш…

— Розумію! — знову перервав подругу Андре. — А ти розумієш, що в мені твоє коріння?

— Так, — тихо відповіла Кет.

— То не смикайся, бо мені боляче.

Андре і Кет мовчки крокували уздовж охайних приватних будиночків, видивляючись табличку з номером «24».

— Отже, новий лікар, — нарешті мовив Леруа. — Що думаєш?

— Марнування часу і грошей, — радо відізвалася дівчина, яка вже давно засумувала. — Ти здоровий, навіщо все це?

— Я йду лише для того, щоб заспокоїти рідних.

— Знаєш, я усе-таки не можу зрозуміти твоїх батьків! Невже їм насправді легше вважати тебе божевільним?!

— Люди бояться непізнаного й непізнаваного. Будь-яке пояснення, навіть найбезглуздіше, для примітивного розуму краще за незнання. Я їх не засуджую. Я ніколи не засуджую обмежених людей.

— Тебе я також не розумію! — захитала головою Кет. — Як ти можеш бути такої думки про тих, кого любиш?!

— Я завжди об’єктивний, ти знаєш. І той факт, що я люблю їх, говорить не на їхню, а на мою користь.

— Оооо, та ти в нас сама досконалість, чи не так?! — засміялася Кет.

— Звичайно, — спокійно відізвався Андре. — Хіба ти так не вважаєш?

Дівчина завагалася.

— Ні! — нарешті відповіла Кет, відвівши очі.

— Що ж, сумно! Але на це можна було очікувати! На