Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Годвіне! — закричав Данило, не дочекавшись, поки дракон підійде до нього впритул. — Калина щось теє… зовсім хвора!

Годвін підбіг до друзів, зазирнув у крейдяне обличчя мавки.

— Калино, тобі недобре?

— Засинаю, — тихо сказала Калина, заплющуючи темно-сірі згаслі очі.

— Чому вона хвора? Я не розумію! — розвів руками Данило. — Що їй таке? Може, зурочили?

— А ти як? — запитав Годвін.

— Я — чудово. Рана вже загоюється, — домовик показав рожеві рубці на плечі. Годвін помітив, що пов’язка з Калининого волосся також стала білою.

— Годвіне, я хочу дещо тобі сказати, — мовила Калина. — Одному тобі…

— Я нікуди не піду! — образився домовик. — Що за таємниці? Я думав, ми друзі!

— Данило, залиш нас! — скрикнула мавка, різко сівши.

— Залиш, залиш! — передражнив її Данило. Він неспішно піднявся й відійшов убік.

— Годвіне, я, здається, помираю, — прошепотіла Калина, переконавшись, що Данило віддалився на достатню відстань.

— Та що ти кажеш таке?! — злякався Годвін.

— Я відчуваю… Я — ніби засохла берізка під вітром нічним… Немає життя в мені. Усю свою силу я віддала Данилі.

— То це через волосся? Воно ж виросте!

— Не певна. Русалка казала, що наше волосся має чудодійну силу. Але якщо відрізати його — мавка помирає.

— Це правда?! Правда?! — жахнувся Годвін.

— Не кричи, — зітхнула Калина. — Не треба, щоб Даня знав…

— Навіщо ти це зробила?! — ледве не плакав дракон.

— А ти не зробив би так? — здивувалася Калина.

Годвін не відповів.

— Я не боюся помирати. Я не вмру — я стану Лісом, — сказала спокійно мавка. — Це як зима… Зимовий сон… Я чую, як дзвенить у гілках лапатий сніг!

— Калино, а є якийсь засіб, щоб тебе врятувати? Є щось, що повертає життя? — Годвін замислився, перебираючи варіанти. — От я телепень! Ну звісно ж — філософський камінь!!!

— Що? — підбіг Данило. — Чого ти кричиш?

— Проте його в Землеграді немає! — не звертав уваги на домовика Годвін. — Тільки Геліодору вдався цей експеримент! Але ж Геліодор…

Годвін з усіх ніг кинувся до Академії.

— Що це з ним? — не второпав домовик.

Мавка відвела погляд.

Годвін увірвався в печеру Добромисла й закричав:

— Де може бути Геліодорів філософський камінь?! Тут є який-небудь сховок?!

— Я не знаю, — знітився ректор.

— А чому Геліодору встановили могильну плиту на шостому ярусі, якщо громада не впевнена, що він помер?

— Ну, це ж закономірно, — спантеличено промимрив Добромисл. — Стільки років минуло! А головне — Геліодор сам встановив цей надгробок. Через три дні після зникнення Вчителя я власноруч вирізьбив на ньому знак уробуса. Шановний Геліодор заздалегідь попросив мене про цю невеличку послугу.

— А що це за знак?

— Змія, яка кусає себе за хвіст, означає колообіг усього сущого. Вічність, одним словом.

— І вічне життя?!

— Так.

— А що за надгробком?

— Якийсь хід. Я не був там. Там був тільки Геліодор.

— А що, як він і досі там?!

— Хто? Геліодор?! — здивувався Добромисл. — Цього не може…

Годвін не слухав. Стіни, двері, сходинки миготіли в нього перед очима. Дракон біг, падав, вставав і знову біг, тримаючи в роті стебло чарівної квітки. Ніхто не міг стверджувати, що алхімік на шостому ярусі. Але ніхто й не міг цього заперечити. Дивно, але Геліодора шукали скрізь, окрім як під його власним надгробком.

Годвін зупинився перед гранітною плитою із зображенням уробуса і приклав квітку до холодної поверхні. Невидимий механізм заскреготав, плита висунулась уперед і відійшла праворуч. Дракон заскочив у просторий неосвітлений прохід. Тунель чим далі розширювався й непомітно перетворився на півсферу. Посеред печери лежав старий дракон, який кольором і розмірами нагадував величезний уламок скелі. Колись блискучі брунатні роги його зараз були схожі на розтріскану червону глину, шкіра довкола рота обвисла й ніби вкрилася пилом, але найбільше вражали очі — великі, непрозоро-сірі з червоними прожилками. Годвін не міг зрозуміти, спить цей велетень чи ні.

— Доброго дня! — голосно мовив Годвін. — Ти — Геліодор?

Старий дракон навіть не ворухнувся.

— Усе може бути, — сонним голосом відповів він.

— Я — Годвін, син Гордія, твій праправнук.

— Це було б непогано, — байдуже сказав Геліодор.

— Знаєш, я захоплююсь обсягом і глибиною твоїх праць! — щиро радів зустрічі з видатним пращуром Годвін. — Я вірив, що ти живий, і навіть розшукував тебе, коли був малим!

— Але не знайшов, — сумно відізвався старий алхімік. — Чому припинив пошуки? Зневірився?

— Та я… — Годвіну було соромно зізнатися, що батько так легко відмовив його від дитячої