Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Вибач! — відвернувся і продовжив шлях Годвін.

— Зачекай, я з тобою! — Добромисл уперто видирався на купи каміння й кумедно стрибав з уламка на уламок, наздоганяючи учня…

…Підіймаючись усе вгору і вгору, Годвін нарешті досягнув Північних печер — похмурого місця з наспіх виритими ходами, де не було жодного факела. Від давніх-давен Північні печери слугували в’язницею, але більшість часу, завдяки природженій добропорядності землеградців, ув’язнених тут не було.

За допомогою квітки Годвін відчинив двері в’язниці й увійшов до великої печери. Із неї брали початок три однакові коридори.

— О, я навіть не знаю, де вони можуть бути! — розгубився Добромисл.

— Зараз побачимо, — Годвін напружив зір, і все довкола нього дивним чином змінилося, набуваючи неприродної прозорості. Він дивився крізь стіни, ніби вони були вилиті зі скла, і виразно бачив найменші предмети на величезній відстані. Наприкінці правого коридору була невелика камера, у якій тіснилися Гордій і Клотильда, а поряд із ними, у крихітній печері, лежали, відвернувшись один від одного, Уна й Улас.

— Нам туди! — вказав шлях ректору дракон і, не зважаючи на старого супутника, поспішив до рідних.

Годвін причаївся за рогом, прислухаючись до роздратованого материного голосу.

— Це так жахливо — скніти в цілковитій ізоляції! — стогнала Клотильда. — Жахливо! Ніколи не думала, що я так закінчу своє життя! Мені ж лише сто шістдесят років! Скільки всього можна було встигнути зробити!

— Угу, начепити на себе ще кількасот прикрас! — буркнув Гордій.

— Ти завжди так! — розридалася княгиня. — Ніколи… не відчувала розуміння… з твого боку!.. Скільки тебе знаю, ти… ти тільки нарікаєш… на мою поверховість! І навіть зараз, коли ми невдовзі… — вона схлипнула декілька разів і голосно шморгнула носом. — Тиран! Пеньок бездушний! А я просила тебе полетіти до Візантії! Тепер уже ми не полетимо нікуди!

— Мамо, не плач! — запхикав у сусідній печері Улас. — Мамо, мені страшно!

— Та припиніть нарешті цю мокру справу! — прикрикнула Уна. — Дайте померти спокійно!

— Померти?! — заплакав і заскрібся об ґрати малий. — Мамо, випусти мене! Я не хочу помирати як Годвін!

— Ти сказилась, Уна?! — гримнув Гордій, тупнувши лапою. — Що ти таке при Уласі кажеш?!

— Правду кажу! — заволала в темряві князівна. — Чому ви завжди затикаєте мені рота?!

— Ти чого на батька кричиш?! — скаженів Гордій. — Я хочу своїм дітям усього найкращого!

— І Годвіну?! Годвіну ти також хотів кращого?! — не припиняла галасувати Уна. — Де він тепер?! Немає! Велес спалив його! Ти вигнав брата! Годвін загинув через тебе!

— Як ти можеш?! — заревів Гордій. Годвін бачив, що князь упав на підлогу і шкрябав кігтями каміння. — Це брехня! Брехня!

— Звісно! — уїдливо мовила Уна. — Годвін сам у всьому винен! Він узагалі у нас у всьому був винен!

— Ооооооо! — застогнала мати.

Годвін вийшов із-за рогу. Дракони затислись углиб камер, підсліпувато кліпаючи на ясне полум’я.

— Хто це? — грізно запитав Гордій.

— Це я. Я прийшов за вами.

— Годвіне! Синку! — скрикнули в один голос батьки, припавши до ґрат. — Ти живий?!

— Я живий і здоровий! — дракон відсунув засув, випустив Гордія і Клотильду назовні. — Усе добре! — гладив він матір, яка ридала, поклавши йому голову на плече. — Тату! — Годвіну перейняло дихання від батькових обіймів.

— Вибач, синку! — жалібно мовив князь. Його голос здавався старечим. — Як ти? Кір сказав нам, що тебе вбив Велес.

— Я втік від переслідувачів. На щастя, Добромисл підказав мені, як знищити Велеса. Цей демон загинув від чистого вогню ось цієї квітки папороті.

— То ти… ти його знищив?!

— Не сам. Дядько Август допоміг мені.

— Август тут?!

— Так. Я знайшов його нагорі. Але це довга історія!

Годвін випустив із камери брата й сестру.

— Уласику! — Годвін обійняв маленького дракона, який обережно притулився до старшого брата.

— Годвіне, ти найкращий братик! — схвильовано пролопотів Улас. — Такий сильний, сміливий! Я не хочу більше іншого!

Уна пропливла повз Годвіна, ледве доторкнувшись шиєю до його шиї, і з погордою кинула:

— Дякую.

— Бачу, мертвим я тобі подобався більше! — посміхнувся Годвін.

— Вигадуєш! — не дуже переконливо заперечила князівна.

Підоспів Добромисл.

— Ви цілі? — важко дихаючи, запитав ректор.

— Цілі! — відізвалася Клотильда, притискаючи худенького старця до грудей. — Ой, серденько ти моє, як я скучила!

Добромисл, який ніколи не товаришував із княгинею, оторопіло мовчав.

— Давайте повернемося на майдан, — попросив Годвін. — Я залишив там своїх друзів.

— А вони князівського роду? — оживилась Уна.

— Ні. Вони…

— Ідіть, ідіть уже! — не дослухавши, підштовхнула братів князівна. — Мені все тут набридло!

Переговорюючись і сміючись, дракони рушили до Академії. Данило сидів біля входу, повернувшись у той бік, куди пішов Годвін. Його червоне обличчя було стурбованим. Калина лежала поряд, поклавши голову домовику на коліна. Волосся мавки стало сніжно-білим.