Віктор Гюго - Трудівники моря

вона в дусі гернсейських модниць, красиво, але строкато, протягом усього року носила капелюшки з квітами; у неї були каштанові коси, нічим не охмарений лоб, гнучка, спокуслива шийка, біла, влітку де-не-де поцяткована веснянками шкіра, повні, свіжі вуста, а на устах заманлива і небезпечна сяйлива усмішка. Така була Дерюшетта.

Іноді увечері, після заходу сонця, тієї миті, коли ніч спадає на море, коли темрява надає хвилям жахного вигляду, можна було побачити, як у вузьку горловину сен-сансонської гавані на гребенях лиховісних бурунів вповзала, свистячи і відпльовуючись, якась безформна махина, якийсь потворний обрис, страховище, яке гарчало, як звір, і курилося, як вулкан; було воно схоже на гідру, що, пускаючи піняву слину і з тріскотом б'ючи плавниками об воду, кинулася, роззявивши вогнедишну пащеку, на місто, тягнучи за собою хвіст диму. То була Дюранда.

II. Споконвічна історія утопії

Парове судно у водах Ла-Маншу 182… року вважалося не тільки нововведенням, а й дивом. Все нормандське узбережжя довго не могло оговтатись від страху. Зараз ніхто й оком не скине на десять-дванадцять пароплавів, які сновигають на обрії туди-сюди; хіба тільки що на хвилину вони привернуть увагу знавця, який за кольором диму визначить, що в топці он того судна спалюється уельське вугілля, а цього — ньюкасльське. Хай собі пливуть на здоров'я. Пристануть — ласкаво просимо. А відчалять — щасливої дороги.

В першій чверті нинішнього століття люди не так спокійно ставилися до подібних вигадок; особливо косо дивилися на всі ці машинерії і клуби диму, що тяглися за ними, острів'яни Ла-Маншу. На цьому пуританському архіпелазі, де була піддана різкому осудові англійська королева за те, що порушила біблійні заповіти, народивши дитину під хлороформом, пароплав зразу ж був охрещений «Чортовою посудиною». Простодушним морякам тих років, колись католикам, відтак кальвіністам і в усі часи святенникам, пароплав повинен був здаватися плавучим пеклом. Один місцевий проповідник просторікував з цього приводу: «Чи маємо ми право примушувати воду працювати спільно з вогнем, якщо їх розділив сам господь бог? І хіба не нагадує цей залізний вогнедишний звір Левіафана? Чи не є це, якщо виходити із загальнолюдських вимірів, відродженням хаосу?» Не вперше успіхи прогресу сприймалися як повернення до хаосу. «Божевільна ідея, груба помилка, безглуздя», — такий присуд на початку століття винесла академія наук на запит Наполеона про парове судно: сен-сансонським рибалкам можна пробачити, що в науці вони виявились на одному рівні з паризькими вченими, а в релігії такому невеликому острівцю, як Гернсей, не конче треба бути більш освіченим, ніж такому величезноіму континенту, як Америка. В 1807 році перший пароплав Фултона з машиною Уатта, що її прислали з Англії, маючи на борту, крім екіпажа, двох пасажирів, — француза Андре Мішо і ще там когось, здійснив перший рейс з Нью-Йорка до Албані під командою Лівінгстона, і це волею випадку сталося сімнадцятого серпня. З цього приводу загаласували методисти, у всіх протестанських кірхах проповідники прокляли парову машину, оголошуючи, що число «сімнадцять» дорівнює сумі десяти щупальців і семи голів апокаліптичного звіра. В Америці порівнювали з пароплавом звіра із Апокаліпсиса, а в Європі — звіра з книги Буття. В цьому і вся різниця. Вчені відкинули ідею пароплава, як щось неможливе; священнослужителі й собі відкинули її, як щось нечестиве. Наука відхилила, церква проклинала. Фултона вважали мало не за Люципера. Прості люди — селяни і моряки — приєдналися до хулителів, бо від нововведення їм було не по собі. Ось точка зору церковників з приводу пароплава: «Вода і вогонь розділені. Їх розподіл диктується божою волею. Ніхто не має права роз'єднувати те, що з'єднав господь бог; ніхто не повинен з'єднувати те, що він роз'єднав».

А прості люди казали: «Страшно дивитися на таке».

Треба було бути месом Летьєрі, щоб у ті далекі часи зважитись на нечуване діло — завести пароплав, що курсує між Гернсеєм і Сен-Мало. Тільки він, вільнодумець, міг піти на це, тільки він, відважний моряк, міг здійснити свій задум. Француз, який сидів у ньому, подав ідею, англієць же, який був другою частиною його єства, втілив її.

За яких же обставин? Про це й піде мова.

III. Рантен

Років за сорок до того, як відбулися ці події, про які ми тут розповідаємо, в одному з паризьких передмість, поблизу міського муру, між Вовчим ровом і Могилою Іссуар, удалині від людських осель стояла підозріла халупа. При нагоді вона правила за прихисток злодіям. Там мешкав з дружиною і сином один обиватель — як на те пішло, теж злодій, колишній прокурорський клерк в Шатле, а тепер справжній грабіжник. Скінчив він лавою підсудних.

Він був із родини Рантенів.

В халупі на комоді з червоного дерева стояли дві розмальовані порцелянові чашки.

На одній було написано золотом: «Пам'ять про дружбу», на другій — «Данина пошани».

Хлопчик ріс у цьому вертепі, щодня стикаючись зі злочинами. Батько та мати, вихідці з напівбуржуазних кіл, вчили його грамоти, так би мовити, виховували.

Виснажена, одягнена мало не в лахміття, мати «давала освіту» малюкові, примушуючи його читати по складах, і часто кидала й ці заняття, щоб допомогти чоловікові у його злодійських справах або продатися першому-ліпшому мужчині. А тим часом «Хрест Господен», розкритий на тій сторінці, де було припинене читання, лежав на столі, а поруч із ним, замріявшись, сидів хлопчик.

Схоплені на місці злочину, батько та мати зникли в темряві в'язниці. Десь дівся й хлопчик.

Якось під час своїх блукань Летьєрі зустрівся з таким же любителем пригод, як сам, вибавив його з халепи, допоміг йому, вселивши у нього вдячність, прихилився до нього можна сказати,