Віктор Гюго - Трудівники моря

моряка, недоладного в місті, зате грізного й піднесеного в морі; уявіть собі силача-вантажника — і жодного лайливого слова навіть у нечасті хвилини гніву, приємний співучий голос, громовий у рупорі; уявіть собі селянина, який читає енциклопедію, гернсейця — очевидця революції, невігласа, обізнаного в дуже багатьох питаннях, людину без будь-якого святенництва, але вкрай забобонну, теофіла, що більше вірить у Білу даму, ніж у Пречисту діву; уявіть силу Поліфема, волю Христофора Колумба, логіку Флюгера; у всій подобі є щось від бика і щось від дитини. Кирпатий ніс, м'ясисті щоки, повний зубів рот, зморшкувате обличчя, яке протягом сорока років обмивали морські хвилі і обвівали всі вітри, лоб у відблисках гроз, шкіру кольору прибережних скель — а відтак уявіть, що суворі риси цього обличчя осяяні доброзичливим поглядом, — і перед вами постане мес Летьєрі.

У Летьєрі були дві задушевні пристрасті — Дюранда і Дерюшетта.

КНИГА ТРЕТЯ
ДЮРАНДА І ДЕРЮШЕТТА
І. Щебетання і дим

Людське тіло — то хіба тільки видимість, під якою ховається наша суть. Воно заступає наше внутрішнє світло чи пітьму. Справжньою суттю є душа. Кажучи строго, наше обличчя — то лишень маска. Справжня людина — це те, що приховане в людині. Якби виявилася справжня людина, що притаїлася, заховалася за химерою, ім'я якій плоть, було б немало несподіванок. Загальнолюдська помилка і полягає в тому, що зовнішній вигляд людини приймають за її справжню суть. Наприклад, деяка дівчина, якби ми побачили її таємну суть, видалася б нам пташкою.

Пташка в образі дівчини — нема нічого чудовішого! Уявіть собі, що вона живе у вашій хаті. Це і буде Дерюшетта. Яке чарівне створіння! Так і хочеться сказати: «Привіт тобі, лебідонько!» Крилець не видно, але чути щебетання. Іноді вона заливається пісенькою. Коли вона лепече, відчуваєш свою перевагу над нею, коли ж співає, то відчуваєш, як вона піднімається над тобою. Щось таємниче звучить у її співі; дівчина — це ангел у людській подобі. Коли вона стає жінкою, ангел відлітає, але згодом він повертається, щоб принести душу її маленькій дитині. Та, що одного чудового дня стане матір'ю, поки не вступить у життя, цілі роки — дитина; в дівчині продовжується дівчинка, і це вільшанка. Побачиш її і мимоволі подумаєш: «Як добре, що вона не відлітає від нас!» Сумирна ручна пташечка стрибає залюбки в нашому домі, пурхає з гілки на гілку, тобто з кімнати в кімнату, то ввійде, то вийде, то наблизиться, то віддалиться, то пригладить пір'ячко — причеше волосся, чується ніжний шурхіт, і шелест її одежі, і голос, який нашіптує щось невимовне. Вона питає, ви їй відповідаєте; питаєте її — у відповідь воркування. З нею не розмовляєш, а сокочеш, а це відпочинок від розмови. Щось неземне є у цьому створінні. Воно — голуба думка, яка зливається з вашими чорними думками. Вас захоплює легкість рухів, мінливість, невловимість, і ви дякуєте, що вона по своїй доброті не перетворилася на невидимку, хоч, здається, досить їй захотіти, і вона стане неосягальною. Краса на нашій землі — життєва необхідність. Навряд чи існує на землі більший обов'язок, як бути чарівливою. Ліс упав би у розпачі без колібрі.

Випромінювати радість, розсівати щастя, яскріти сяйвом посеред мороку, бути позолотою долі, бути самою гармонією, самою грацією, самою миловидністю — значить виявляти вам благодіяння. Прекрасне впливає на мене благодійно саме тому, що воно прекрасне. Красуня володіє таємничою силою чарування, неподоланною для оточуючих; іноді вона сама цього не знає, і тоді її чар ще могутніший; її присутність озорює, її приближення зігріває; вона проходить повз вас, і ви задоволені; вона зупиняється, і ви щасливі: бачити її — значить жити; вона — ранкова зоря у людській подобі; її покликання — існувати, і цього досить, вона перетворює ваш дім в Едем; райську благодать випромінюють всі її клітини, вона дарує високу радість усім і всьому, не завдаючи собі ніякого труду, хіба що дихаючи з вами одним і тим же повітрям. В її усмішці, котра не знати від чого полегшує той величезний важкий ланцюг, який спільно тягнуть усі смертні; в цьому, хочу вам сказати, є щось божественне. Такою усмішкою обдаровувала світ і Дерюшетта. Навіть більше: сама Дерюшетта була усмішкою. Є щось таке, що розкриває нашу душу більше, ніж наше обличчя, — це його вираз; є щось таке, що розкриває її більше, ніж сам вираз обличчя, — це наша усмішка. Коли Дерюшетта усміхалася, вона була справжньою Дерюшеттою.

Хист заворожувати серця — в крові гернсейок та джерсейок. Жінки, особливо дівчата, наділені квітучою, непідробною красою. Білість саксонок поєднується в них зі свіжістю нормандок. Рожеві щічки, бездонні погляди синіх очей. Цим поглядам бракує озореності. Їх пригашує англійське виховання. Ці ясні очі стануть чарівними, коли в них з'явиться глибина парижанок. На щастя, Париж ще не ввійшов у душу англійок. Дерюшетта не була парижанкою, але не була вона і гернсейкою. Вона народилася в порту Сен-П'єр, а виховав її мес Летьєрі. Він поставив собі за мету виростити її чарівливою істотою, і йому це вдалося.

Безпечний погляд Дерюшетти був мимовільно задерикуватий. Вона, можливо, й не знала, що означає слово «кохання», і закохувала в себе без будь-якого намислу. Про одруження вона і не думала. Якийсь статечний добродій з емігрантів, що пустив коріння в Сен-Сансоні, сказав про неї: «Ця ляля вміє пускати бісики». У Дерюшетти були найгарніші на світі ручки і такі ж ніжки — «чотири мушині лапки», як казав про них мес Летьєрі. Вся її постать дихала добротою і ніжністю; замість родини і багатства в неї був дядько — мес Летьєрі, замість праці — дозвільне життя, замість таланту — декілька пісеньок, замість освіти — краса, замість розуму — невинність, замість серця — незнання; вона була то чарівливо зманіжена, як креолка, то пустотлива і жвава, то по-дитячому весела і задерикувата, то замріяна і сумна; одягалася