Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

— Добре,— відповіла Іза. — Я прижену хуммів до вашого лісу. Я прижену вам і інших звірів. Ідіть мирно додому й не піднімайте палиць на Ізу, на її дітей та внуків.

Так несподівано закінчився, на щастя Ізи та її стійбища, цей похід месників, які збиралися жорстоко розправитися з усім численним потомством ненависного чаклуна. Жіночі хитрощі чаклунки виявились сильнішими за люті наміри цих простодушних дорослих дітей природи.

Каллі вивів з ненависної землянки чаклуна щасливу Ші, з якою був розлучений стільки днів. Інші визволені дружини Куолу теж майже всі забрали своїх дітей, щоб повернутися з ними в селище Чорнобурих.

Дві чи три старші жінки побажали залишитися тут. Вони вже давно звикли до Ізи та її стійбища й не захотіли міняти це звичне для них житло.

Чорнобурі зажили тепер спокійним життям. В їхній місцевості з'явилися олені. Мисливці підстерігали їх на переправах і на річці біля водопоїв. Коли випав перший сніг, легше стало вислідити й інших великих звірів. Зрідка щастило відбити од табуна турів телят і молодих самиць. Щодня навідувалися до пасток і вовчих ям. Цієї осені в них потрапило кілька козуль.

Як тільки настав холод, в селищі все змінилося. Жінки з куренів перейшли в землянки матерів разом з дітьми й підлітками. Чоловіки здебільшого полювали, а коли поверталися, жили в землянці мисливців. До матерів дозволялося тепер входити тільки дідам. Ао, Улла і Вовча Ніздря прийшли в стійбище Червоних Лисиць і розповіли своїм, що велике стадо хуммів повернулося в ліс і чаклунка подарувала його мисливцям.

Перед початком снігопаду до Чорнобурих прийшли гінці від Червоних Лисиць кликати їх на спільне полювання. Вони знають усі стежки, якими кочують хумми. Пастка для них давно готова. А для Загону чим більше людей, тим краще. Після полювання — разом спільний бенкет.

Перший сніг — найкращий час для облави. В умовлений день жителі обох селищ зустрілися на березі біля великого багаття й вирушили до лісу за Вовчою Ніздрею та іншими розвідниками. Чотири діди несли на ношах плетений козуб, обмащений всередині глиною. В козубі був жар з Родового вогнища. Діди несли його поважно й бурмотіли чаклунські слова.

В лісі панували світло й тиша. Вітер давно зірвав з дерев пожовкле листя, сніг устелив землю пухом пороші. Ані шелесне. Копитні звірі причаїлися десь у темних хащах. Олені й козулі намагалися якнайменше лишати після себе слідів.

Тільки мамонти і носороги нікого не боялися. Вони блукали лісами й топтали важкими ногами давно прокладені стежки.

Цього дня кошлаті хумми паслися на вигорілій галявині. Гілляки похилилися на узліссі аж до землі, з-під тонкого снігу стриміла трава і голі чагарі. Слонята об'їдали низенькі кущі, а їхні неповороткі батьки обламували товсті гілки.

Враз старий вожак тривожно нашорошив вуха. На другому боці галявини закурів ряд сизих димків. Потріскуючи, горіло галуззя. В одному місці жовте полум'я охопило кущ ялівцю.

Вогонь — найстрашніше лихо для звірів. Його бояться навіть сильні володарі лісів. Лісова пожежа — це жах для всього живого. Хумми наїжачили гриви горбів і насторожились. Не було сумніву: за вогнем причаїлися двоногі. Запах їхніх шкур долинав разом з туманом вогняного гару. Старі хумми відчули біду. Вони бачили, як жовті язики вогню розгоряються півколом з трьох боків по краях галявини. Лише один край її ще вільний од вогню та підозрілих запахів.

Старий вожак заклично протрубив і рішуче попрямував до стежки. 3а ним рушили один за одним решта велетнів. Товсті слонихи підштовхували хоботами слонят, дужі самці замикали похід. Позаду гули людські голоси. Від запалених багать через галявину з палаючими смолистими гілками почали перебігати групами мисливці.

Дорогою вони підпалювали зарані заготовані на узліссі купи хмизу. Мисливці рухалися слоновою стежкою услід за стадом. Вони гучно кричали й били кийками по стовбурах дерев. Хлопці несамовито верещали й свистіли. В облаві брали участь дорослі мисливці і вся молодь з обох селищ, пішли й міцніші діди, і молоді бездітні жінки, і дівчата на відданні. Навіть кульгавий Тупу-Тупу в захопленні підстрибував, намагаючись не відставати від інших.

Кошлатий вожак вів за собою стадо велетнів. Сухе гілля і повалені дерева тріщали під його ногами. Вуха його ворушилися. Крізь тупіт своїх родичів він чув галас людської юрби, ненависний запах диму гнався слідом за ним. Щоразу, коли крики і шум ставали нестерпними, задні хумми нашорошували вуха і прискорювали ходу.

У високому сосняку особливо багато було дерев, повалених бурею. Подекуди вони лежали цілими купами. Раптом вожак зупинився. Дорога була перегороджена. Кілька ялин лежало впоперек одна на одній. Вожак уважно оглянувся навколо: вийти з тупика можна було лише праворуч — там лишався вузький прохід до вузенької зарослої стежки.

Слонихи натискали на нерішучих вожаків, задні тіснили тих, що йшли всередині стада.

Раптом свист, вигуки і глухі удари кийками по стовбурах дерев залунали з новою силою. Юрба людей наближалася. Запах горілої смоли став відчутніший, і вожак рішуче звернув у прохід. 3а ним хлинула решта. Тут сосновий ліс порідшав.

Вожак вийшов на припорошену снігом місцину, обгороджену з двох боків високою огорожею. Та не встиг він ступити і двох кроків, як горожа затріщала і завалилась під важким звіром. Разом з ним полетіли донизу жердини, гілля, хмиз, ялинові гілки, грудки снігу і слоня-одноліток, що йшло поряд. Мамонт несамовито затрубив. Щось гостре глибоко встромилося йому в тіло, сам він увесь завис і ніяк не міг стати на всі чотири ноги.

Сполохане стадо з тріском ломилося в нетрі, намагаючись обминути пастку. Свист і вигуки, гомін, верещання ставали голоснішими й дужче лякали величезних звірів. Немов бурхлива лавина, хумми ошаліло ринулися до берега Великої річки, трощачи все на своєму шляху.