Кріс Тведт - За браком доказів

коридорі — доволі чіткі сліди від черевиків двох полісменів і ще один відбиток, з ідентифікацією якого ми трохи намордувалися; він, як виявилося, належав одному з лікарів швидкої.

— І це все? Нічого, що вказувало б на присутність у будинку сторонніх?

— Ні, більше нічого.

Власне, цього вона й добивалася. Усе решта — неважливі деталі.

— Дякую, пане Гансен, — сказала Ґабріеллє Соммер і кивнула судді, даючи знак, що зі свідком вона закінчила.

— Маєте запитання, адвокате Бренне? — запитала суддя.

— Так, кілька, ваша честь, — відповів я і звернувся до свідка. — Як я зрозумів, ви ідентифікували відбитки ніг двох поліцейських, але того вечора їх там товклося значно більше?

— Так, звичайно, але більшості вистачило розуму не топтатися у будинку. Щойно на місце злочину прибула слідча група, на підлогу виклали настил, тому сліди залишили лише два поліцейські, які першими прибули в Саннторв.

— З цим усе ясно. Я теж був на хуторі й побачив на підлозі чимало плям крові, не схожих на сліди ніг. Що це могло б бути, на вашу думку?

— Я про це думав, але не маю стовідсоткового пояснення. Можливо, кров якимось чином потрапила на підошви взуття, не залишивши чітких відбитків. Можливо, слідчі або фотограф оступилися, забувшись чи втративши рівновагу. Зазвичай присутні фахівці мають на ногах бахіли, тому плями від слідів такі невиразні.

— Якщо ви стверджуєте, що зуміли чітко ідентифікувати лише сліди п’ятьох осіб, то чи означає це, що інших людей там не могло бути?

— Ні, я не заперечую присутності ще когось.

— Тобто в будинок міг заходити ще хтось, не залишивши по собі виразних слідів? — перепитав я, щоб забити цвях у голови навіть найсонливіших суддів-помічників і пробудити їхню увагу.

— Саме так.

— Дякую. Більше запитань нема.

— Чудово, — підвела риску Ельсе Беате Тюне. — Тоді, мабуть, час оголосити обідню перерву…

— Ідіоти, — голосно й чітко відкарбував Маґнус Саннторв.

Це прозвучало так раптово і несподівано, що суддя розгублено роззирнулася довкруги, перш ніж зрозуміла, хто говорив.

— Даруйте?

— Ви нічого не розумієте!

— Чого ми не розуміємо, пане Саннторв? — спокійно запитала суддя Тюне. — Можете нам пояснити?

Маґнус Саннторв в’яло підвівся. Краєм ока я помітив, як полісмени-охоронці теж встали зі своїх місць. Один з них підійшов до Маґнуса й поклав руку йому на плече, але суддя промовисто зиркнула на нього і ледь помітно похитала головою.

— Хай говорить!

— То був мій брат! — викрикнув Маґнус.

Ельсе Беате Тюне витріщилася на підсудного.

— Що ви маєте на увазі?

— Мій брат, — повторив Маґнус. — Він був там.

— Де він був?

— Вдома. Вдома на хуторі.

— Коли? Про який час ми зараз говоримо?

— Того вечора… Про який іще час ти кажеш? Та що з тобою таке?!

— Ви маєте на увазі вечір, коли вбили вашу родину?

Маґнус підкреслено кивнув раз головою.

— Так! Той вечір…

Перешіптування в залі стихли, лавки не скрипіли, не шарудів ані один папірець. Я почув лише, як десь далеко в будівлі грюкнули двері — і все. Очі присутніх прикипіли до Маґнуса. Ми чекали, що він скаже щось іще, але Маґнус мовчав. Нічого не відбувалося. Ніхто не порушував тиші.

Першою заговорила Ґабріеллє Соммер. Невластивим їй м’яким тоном.

— Це неможливо, Маґнусе… Ваш брат помер багато років тому, ви ж знаєте.

Маґнус сіпнувся, ніби від ляпасу по щоці.

— Брехня! — скрикнув він. — Брехня, брехня, брехня… Мій брат не мертвий. Він розмовляє зі мною… він мені розказує… він пообіцяв…

Старшого віку поліцейський підійшов до підсудного, взяв обома руками за плечі й спробував його посадити.

— Заспокойся, Маґнусе! Заспокойся! — промовив він твердо, але приязно.

Маґнус борсався, намагався скинути з себе руку поліцейського. Я бачив його обличчя, як воно корчилося неконтрольованими гримасами, а тілом наче пробігали розряди струму.

Нараз сили мовби покинули його, він безвольно впав на стілець, але говорити не переставав. Слова далі лилися з нього потоком, але тепер це були уривки фраз без початку й кінця про брехню і правду, про брата, про життя і смерть — одні й ті ж слова та речення, знову й знову.

Щось у всьому цьому було нереальне, скидалося на погано зрежисовану акторську гру. Я глянув у бік експертів-психіатрів, обидва щось запопадливо нотували, геть незворушні, на позір.

— … у смерті… у житті… батько… мати… мій брат… мій брат…

— Досить, пане Саннторв, — урвала його лепетання суддя. — Досить!

Але Маґнуса годі було привести до тями. Суддя важко зітхнула й оголосила нинішнє судове засідання закритим.

Ми стояли на східцях перед будівлею Окружного суду. Перехожі кудись квапилися туди й сюди тротуаром під моросявим дощиком: хтось під парасольками, хтось — увібгавши голову в плечі. Якась знервована мамця тягнула за собою вередливе дитя. Кілька жалюгідних на вигляд наркоманів шукали прихистку під навісом, по інший бік площі.

Нормальний триб життя.

— На якусь мить, я злякався, що він оскаженіє і піде трощити все навколо. Ти бачила його обличчя? А очі?

Карла кивнула, начеб погоджуючись, але ж я мав би знати, що на все в світі вона має свій погляд.

— Так, — сумовито промовила Карла, — безпомічнішої людини я ще в житті не бачила.