Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

якась млява мжичка кімнатної температури. Поки я дійшов від машини до під'їзду мої нові замшеві черевики вщент заляпалися болотом. Стомлений, голодний і злий, я мріяв лише про одне: напхатись канапками, лежачи перед телевізором, і заснути.

Спершу, ввімкнувши світло в передпокої і розмотуючи шалик, я вирішив, що це калюжі бруду на підлозі. Рідина сочилася з-під дверей ванної й утворювала калабаньку.

Я нічого не подумав тої хвилі. І в мене не виникло жодного передчуття. Я тільки ще дужче відчув, що змучений і що не маю сили витирати брудні калюжі.

Не пам'ятаю, як ішов до ванної. Не пам'ятаю, як відчиняв двері. Натомість усе, що трапилося потім, пам'ятаю так, ніби мій мозок — це канал якогось фільму. Навіть без перерв на рекламу.

Це була Люба. Я не міг не впізнати її, хоча ми й не бачилися вже добрих півроку. Та я не сумнівався, що це вона: та сама акуратна коротка стрижечка, маленькі вушка (таких маленьких вушок я не бачив ще ніколи в житті), бездоганний макіяж, золотий ланцюжок на шиї, гарні руки (мізинчики трішки криві — але це майже непомітно), гострі червоні пазурі, коротка спідниця, довгі ноги. Навіть запах її парфумів у повітрі (завжди забував спитати, як вони називаються; чомусь я ніколи нічого їй не дарував).

Чому я ніколи нічого не дарував їй? — ось якою була моя перша думка.

Блакитно-зелені, широко розплющені очі дивилися на мене, не кліпаючи. Люба більше не могла кліпати. Люба була мертва. Зовсім мертва.

Її обличчя, перекошене відразливою гримасою — чи то страху, чи то люті, чи здивування — було якимось ніби прозорим. Шия чудернацько вивернена, тіло безпомічно розпластане на білих кахлях підлоги. Ліва рука затиснена в кулак, права — ні, відкинута кудись убік. Фіолетовий килимок у формі серця зібганий під Любиним задком. Спідниця закотилася. А кахлі, мої колись білі кахлі (це я так сказав, бо пам'ятав, що вранці вони були ще білими) вкриті густими червоними мазками. Такі самі мазки і на стінах, і бризки червоного на унітазі, і повно крові всередині ванни — я міг бачити це, стоячи в дверях. А сама Люба лежала просто в безкрайому червоному морі. І мій фіолетовий килимок також більше не був фіолетовим, а якого кольору одяг на Любі, я взагалі не міг би сказати… Поруч із нею, просто в калабані, лежали всі мої кухонні ножі з дерев'яними руків'ями — навіть ніж для хліба, я чітко побачив його, він був схожий на червоного крокодила. Тільки ніж для м'яса, з широким лезом, мій улюбленець серед ножів (я навіть масло на хліб ним намащував, і сир «Янтар») не лежав поруч з рештою. Ніж для м'яса, ідеально вигострений мною позавчора, стирчав, до половини ввіткнутий у Любине стегно. Очевидно, це через нього поповзла колготками вниз, аж до литки, широка стрілка (якщо не помиляюсь, так воно називається).

Зачинивши двері, я пішов на кухню і навпомацки знайшов сигарети. Попіл збивав на підлогу й курив, аж поки пачка не стала порожньою.

Мені чомусь згадалося, як наприкінці минулої весни ми з Любою йшли до Тамари і Павла на текілу, і її заляпала машина. Біла волга. Люба зупинилася і, повернувши голову та піднімаючи по черзі то одну, то другу ногу, довго вивчала болотяні плями на світлих штанках. Жирафа, сказав їй я. А вона відповіла: Мовчи, сам ти жирафа.

Тепер я стояв посеред темної кухні, в грудях млоїло від сигарет, викурених на голодний шлунок. Раптом нестерпний приступ голоду примусив мене кинутись до холодильника. Я схопив шматок шинки, накраяної в крамниці, і почав ковтати плястерок за плястерком. Те саме трапилося і з сиром радамер. Потім я згадав про чотири голубці, приготовані мамою, які залишилися ще з минулого тижня. Холодні голубці, подумав я, як я люблю холодні голубці. Я вигортав їх з дна каструлі, і навіть замерзлі жовті шматочки жиру видавалися мені несподівано смачними. А коли я просто з пачки запив усе це томатним соком, виливши па сорочку добрячих кілька ковтків, у шлунку щось стислося, на чолі виступив холодний піт, тіло зробилося м'яким і неслухняним, і я метнувся спершу до унітазу, але вчасно згадав, що наразі заходити туди не варто, і ледве-ледве встиг до кухонної раковини. Погано пережовані шматки шинки і сиру радамер, жовті кульки жиру, пелюстки капусти, рис, морква, ниточки м'яса — і все це в червоному томатному сокові — за мить живописно розмалювали гору немитого посуду. Я плавно з'їхав на підлогу, сперся спиною об газову плитку і обхопив голову руками.

Не знаю, скільки часу я так просидів. Не знаю, коли нарешті до мене повернулася властивість думати.

Так, подумав я. Любин труп у моїй ванній. Хтось зарізав Любу просто у моїй ванній. Просто на моєму фіолетовому килимку, моїми улюбленими ножами. Ми з Любою не бачилися вже півроку. Я навіть не дзвонив до неї жодного разу відтоді. Я рідко про неї згадував. Я на неї не злився. Вона на мене теж. Часом я думав про те, щоб домовитися з нею про зустріч, але так жодного разу і не зателефонував. Цікаво, чи згадувала про мене Люба? Якщо так, то нечасто. А тепер вона раптом лежить мертва на підлозі моєї ванної. От так історія.

Ще сьогодні вранці я спокійно, як завжди, зачинив двері порожньої квартири власними ключами. Копія ключів — у шухлядці кухонного столу. Зараз я піднімуся і подивлюся, чи вони на місці.

Я ввімкнув підсвітку на витяжці і висунув шухляду. В ній лежали викрутка, цвяхи, молоток, інструкції до пилососа і холодильника, ще якісь дрібнички, а також копія ключа від нижнього замка і копія ключа від замка верхнього. Все на своєму місці.

Я затиснув ключі в долоні й вийшов у передпокій. Тоді пройшовся кімнатами. Все, на перший погляд, як завжди. Килимок перед вхідними дверима, який кожен із моїх гостей від незвички зачіпав ногою, від чого той згортався навпіл, лежав акуратно розстеленим — я давно навчився ступати на нього так, щоб не довелося по сто разів нахилятися і поправляти. У моїй квартирі не змінилося нічого. От тільки у ванній з'явився пошматований труп Люби.

Виглядає на те, що її вбив хтось, хто знає цю квартиру настільки добре, що не може порушити в ній жодної дрібнички. Така людина є — одна-однісінька на цілий світ. Це я. І це логічно й очевидно. Навіть доказів жодних не треба. Можна навіть відбитки пальців не знімати,