Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.

— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!

— А що?

— Хату спалити, ось що!

— Як? — не повірила я.

— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.

А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.

Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.

Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:

— Корчить, еге?

Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.

— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.

Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:

— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!

Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!

— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?

Він десь побіг, але враз повернувся.

— Ось! — убгав мені в руки залізо.

Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!

— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!

— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.

Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.

Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.

Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.

— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.

— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.

— Не сторож, а охоронець, розумієш?

— Ато.

— А шило маєш?

Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.

— Осісьо — бачили?

— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.

— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?

— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.

А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.

Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».

— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.

Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.

Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.

— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.

— Ні. Іванько звикне.

Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.

Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.

Місяць. Штора. Телевізор.

Ну ж бо… Мовчи.

Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?

Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.

Звідкіля а а а?..

Це могла бути губна помада, фарба,