Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

сінях, вони стояли спантеличені, перестрашені, заламуючи руки: кревні, сусіди, вичепурені тітки. Підходили навшпиньках і відходили, повні цікавости, заглядали у двері. А я кричав.

— Бачите, — кричав я до матері, до брата, — я завжди говорив вам, що все — затамоване, замуроване нудьгою, невизволене! А тепер дивіться, що за вилив, що за розквіт усього, що за блаженство!..

І плакав від щастя й безсилля.

— Прокиньтеся, — волав я, — поспішіть мені на допомогу! Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає?

А коли вони мовчали, я волав у гніві: — Спішіть, набирайте повні відра сеї щедроти, громадьте запаси!

Але ніхто не міг мене виручити, вони стояли безпорадні і оглядалися позад себе, ховалися за плечі сусідів.

Тоді я зрозумів, що маю чинити, і почав, повен запалу, витягати з шаф старі фоліянти, списані й розтріпані торгові книги батька, і кидав їх на підлогу під той вогненний стовп, який лежав на повітрі і палав. Не мож' було настачити мені паперу. Брат і мати прибігали чимраз то з новими оберемками старих газет і журналів і кидали їх стосами на землю. А я сидів серед тих паперів, осліплений блиском, з очима, повними експльозій, ракет і кольорів, і рисував. Рисував у поспіху, у паніці, навпоперек, навскіс, почерез задруковані й записані сторінки. Мої кольорові олівчики літали у надхненні через колонки нечитальних текстів, бігли в геніяльних кривулях, в карколомних зигзагах, раптово звузлюючись в анаграми візій, в ребуси світлистих одкровень, і знов розв'язуючись у порожні й сліпі блискавки, що шукали тропи надхнення.

О, ті світлисті рисунки, що виростали як під чужою рукою, о, ті прозорі кольори і тіні! Як же часто ще й сьогодні знаходжу я їх у снах, по стількох роках, на дні старих шухляд, лиснючі і свіжі, як ранок, — ще вологі першою росою дня: фігури, краєвиди, обличчя!

О, ті блакиті, що морозили віддих задхненням страху, о, ті зелені, зеленіші від здивування, о, ті прелюдії і цвікоти кольорів допіру прочутих, кольорів, що допіру пробували себе назвати!

Чому розтринькав я їх тоді у безтурботності надміру з тою незбагненною легковажністю? Я дозволяв сусідам перекидати й плюндрувати ті стоси рисунків. Забирали цілі їх папки. До яких тільки домів не замандрували, по яких смітниках не вешталися вони тоді! Аделя витапетувала ними кухню, що стала ясна й кольорова, так, мов би вночі випав сніг за вікном.

То було рисування, повне жорстокости, засідок і напастей. Коли я отак сидів, напнутий, як лук, нерухомий і чатуючий, а в сонці довкола мене пломеніли яскраво папери, — досить було, щоб рисунок, прицвяхований моїм олівчиком, вчинив найслабший рух до втечі. Тоді рука моя, вся в дригавках нових відрухів та імпульсів, кидалася на нього з люттю, як кіт, і, вже чужа, здичавіла, драпіжна, блискавичними укусами загризала гаспида, який хотів від неї вислизнути з-під олівчика. І відпружувалася від паперу лише тоді, коли вже мертві й нерухомі останки розкладали, як у зільнику, свою кольорову й фантастичну анатомію на зошиті.

То було безжальне полювання, боротьба на життя і на смерть. Хто міг у ній відрізнити атакуючого від атакованого — в тому клубку, що парскав люттю, в тому сплутанні, повному писку й жаху! Бувало, що рука моя двічі і тричі кидалася до скоку, щоб десь на четвертому або п'ятому аркуші досягнути жертву. Нераз вона кричала з болю й жаху у кліщах і щипцях тих дивотворів, що звивалися під моїм скальпелем.

З години на годину щораз тлумніше напливали візії, юрмилися, творили затори, аж одного дня всі дороги і стежки зароїлися і сплинули походами, і вся країна розгалузилася мандрівками, розбіглася неперервними дефілядами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як за днів Ноя, пливли ті кольорові походи, ті ріки шерсти і грив, ті гойдливі хребти і хвости, ті лоби, потакуючі без кінця у такт ступання.

Моя кімната була границею і рогачкою. Тут вони затримувалися, товпилися, благальне бекаючи. Крутилися, топталися на місці тривожно і дико — горбаті і рогаті єства, зашиті у всі костюми й зброї зоології, і, перестрашені самі собою, сполошені власною маскарадою, дивилися тривожними і здивованими очима через отвори своїх волохатих шкір і жалібно мичали, мов би закляповані під своїми масками.

Чи чекали, щоб я їх назвав, розв'язав їх загадку, якої не розуміли? Чи питали мене про своє ім'я, щоб увійти в нього і виповнити його своєю істотою? Приходили дивовижні машкари, твори-питання, твори-пропозиції, і я мусів кричати й відганяти їх руками.

І вони відступали задки, похиляючи голову і дивлячись з-під лоба, і губилися самі у собі, верталися, розв'язуючись у безіменний хаос, у лахмітню форм. Скільки хребтів, поземних і горбатих, перейшло тоді під моєю рукою, скільки лобів пересунулося під нею з оксамитною пестливістю!

Тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. То було те незрозуміле, що не могло поміститися у їхньому житті, налазлива і дика примха, нерозумна і сліпа упертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхньої істоти, вище понад голову, і, раптом винурена в світло, застигла в дотикальну і тверду матерію. Там вона приймала образ дикий, несосвітенний і невірогідний, закручена у фантастичну арабеску, невидиму для їх очей, але жахаючу, у незнану цифру, під загрозою якої вони жили. Я збагнув, чому ті тварини схильні були до нерозумної й дикої паніки, до сполошеного шалу: втягнуті у свій безум, вони не могли виплутатися з плутанини тих рогів, з-поміж котрих — похиляючи голову дивилися сумно і дико, мов би шукаючи проходу між їх галуззям. Ті рогаті тварини далекі були від визволення і вони з сумом та зреченістю носили стигму своєї хиби на голові.

Але ще дальші від світла були коти, їхня досконалість затривожувала. Замкнуті в доладності й акуратності своїх тіл, вони не знали хиби ні відхилення. На хвилинку сходили у глиб, на дно своєї істоти, і тоді нерухоміли у своєму м'якому хутрі, грізно й урочисто поважніли, а їх очі заокруглювалися, як місяці, всотуючи зір у свої вогнисті лії. Але вже по хвилині, викинуті на берег, на поверхню, — позіхали своєю нішотою, розчаровані і без оман.

У їхньому житті, сповненому замкнутої в собі грації, не було місця на жодну альтернативу. І, знуджені в тому ув'язненні досконалости без виходу, пройняті спліном, вони воркотіли зморщеною губою, повні безпредметної жорстокости в короткій, пругами розширеній мармизі. Внизу хильцем прошмигували куни,