Болеслав Прус - Фараон

був надітий золотий панцир, оздоблений на грудях зображенням жіночої голови із зміями замість волосся.

Царевич прийняв славнозвісного полководця на воротях саду. Він не посміхнувся до нього, як звичайно, навіть не відповів на низький уклін Патрокла, а мовив з холодним виразом обличчя:

— Перекажи, славний полководче, воїнам з моїх грецьких полків, що я не буду провадити з ними військової муштри, поки його святість наш володар не призначить мене вдруге їхнім начальником. Вони втратили цю честь, бо, понапивавшись, вигукували по шинках слова, які мене ображають. Звертаю також твою увагу на те, що в грецьких полках погана дисципліна. Воїни прилюдно базікають про політику, про якусь можливу війну, а це схоже на державну зраду. Про такі речі може говорити лише його святість фараон і члени найвищої ради. Ми ж, воїни й слуги нашого володаря, яке б звання ми не мали, можемо тільки виконувати накази наймилостивішого повелителя і — завжди мовчати. Прошу тебе, славний полководче, переказати це моїм полкам і бажаю тобі всього найкращого.

— Буде так, як ти звелів, ерпатре, — відповів грек.

Він круто повернувся і, випнувши груди, попрямував, брязкаючи зброєю, до свого човна.

Звичайно, він знав про розмови воїнів по шинках і відразу зрозумів, що в наступника трону, якого військо обожнювало, сталася якась прикрість. Тому, наблизившись до загону воїнів, який стояв на березі, він сердито закричав, вимахуючи руками:

— Хоробрі грецькі воїни!.. Паршиві пси, щоб вас черви сточили! Якщо з цієї хвилини хтось із греків вимовить у шинку ім’я наступника трону, я поб’ю глек йому на голові, а черепки запхаю в горлянку і — геть з полку!.. Будете один з другим пасти свині в єгипетських селян, а у ваших шоломах кури нестимуть яйця. Така доля чекає кожного дурня, що не вміє тримати язика за зубами. А тепер ліворуч… кругом! — і марш у човен, щоб вас чума забрала! Воїни його святості повинні насамперед пити за здоров’я фараона та благоденство високошановного військового міністра Гергора. Хай вони живуть вічно!..

— Хай живуть вічно!.. — повторили воїни.

В човен усі посідали похмурі. Але біля Мемфіса Патроклове обличчя трохи-прояснилося, і він звелів заспівати пісню про дочку жерця, яка так любила воїнів, що в свою постіль клала ляльку, а сама цілі ночі пропадала в будці вартових. В такт цій пісні легко було марширувати по дорозі, а зараз — жвавіше вимахувати веслами.

Надвечір до Сариного маєтку приплив другий човен, з якого вийшов головний управитель всіх маєтків Рамзеса.

Царевич і цього сановника прийняв на воротях саду, може, щоб підкреслити свою суворість, а може, щоб не примушувати його заходити в дім своєї наложниці-єврейки.

— Я хотів, — мовив наступник трону, — побачитися з тобою й сказати, що між моїми селянами ширяться якісь неподобні чутки про зменшення податків чи щось подібне… Я хочу, щоб селяни знали, що податків я зменшувати не буду. А коли хтось, незважаючи на застереження, впиратиметься в своїй глупоті й далі провадитиме ці розмови, — дати йому київ.

— Може, хай краще заплатить пеню… утен чи драхму, як ти накажеш, володарю? — озвався управитель.

— Гаразд, нехай платять пеню… — відповів царевич, трохи завагавшись.

— А зараз, може б, дати київ найнеслухнянішим, щоб краще пам’ятали милостивий наказ?.. — спитав управитель.

— Гаразд, найнеслухнянішим можна дати київ.

— Насмілюсь доповісти, найясніший володарю, — зашепотів, низько схилившись, управитель, — що селяни, підбурені якимсь невідомим чоловіком, і справді якийсь час говорили про зменшення податків. Але кілька днів тому раптом замовкли…

— Ну, тоді можна їх не бити, — зауважив Рамзес.

— Хіба для попередження?.. — спитав управитель.

— А не шкода київ?

— Цього добра в нас вистачає.

— В кожному разі… знайте міру, — мовив царевич. — Я не хочу… не хочу, щоб до його святості дійшло, що я без потреби катую селян… За бунтівниче базікання треба бити й стягати пеню, але, коли нема для цього приводу, можна виявити великодушність.

— Розумію, — відповів управитель, дивлячись у вічі царевичу. — Хай кричать, скільки хочуть, аби не шепотіли блюзнірства…

Ці розмови царевича з Патроклом і управителем облетіли

весь Єгипет.

Коли управитель сів у човен, царевич позіхнув і, повівши довкола знудженим поглядом, подумки сказав собі:

«Я зробив, що міг… А зараз нічого не робитиму, якщо зможу…»

В цю мить від господарських будівель до царевича долинули тихий стогін і часті удари. Рамзес обернувся і побачив, що наглядач над наймитами Єзекіїл, син Рувима, лупцює києм одного з своїх підвладних, заспокоюючи його при тому:

— А тихо!.. А мовчи!.. Підла скотина!..

Наймит, якого били, лежав на землі і затикав рукою рот, щоб не кричати.

Царевич в першу хвилину кинувся був, як пантера, до будівель. Та враз зупинився.

«Що ж я, йому зроблю?.. — подумав він. — Адже це Сарин маєток, а цей єврей — її родич».

Він стиснув зуби й зник між деревами, тим більше що екзекуція вже скінчилася.

«Виходить, отак господарюють покірні євреї?.. — думав царевич. — Виходить, так?.. На мене дивиться, як переляканий пес, а сам б’є робітників?.. Невже вони всі такі?..»

І вперше в душі Рамзеса прокинувся сумнів, що, може, й Сара тільки прикидається доброю.

В серці Сари справді відбувалися деякі зміни.

В першу хвилину, коли вона зустріла царевича в пустельній долині, Рамзес сподобався їй. Та це почуття одразу приглушилось, як тільки вона довідалась, що цей красень — син фараона і наступник трону. А коли Тутмос домовився з Гедеоном про те, що забере її в дім царевича, Сара була остаточно приголомшена.

Ні за які скарби, навіть під загрозою смерті, вона не покинула б Рамзеса, але не можна сказати, щоб кохала його в ту пору. Кохання потребує свободи й часу, щоб розквітнути пишним цвітом; а їй не дали ні часу, ні свободи. Сьогодні вона побачила царевича, а завтра її схопили, майже не питаючи згоди, і перевезли в маєток за Мемфісом. Через кілька днів вона вже стала коханкою царевича, здивована, злякана, не розуміючи, що з нею діється.

До того ж не встигла вона звикнути до нових вражень, як її стривожили ненависть людей до неї, єврейки, потім відвідини незнайомих жінок і, нарешті, напад на маєток.

Те, що Рамзес заступився за неї і хотів кинутись на нападників, злякало її ще дужче. Їй ставало млосно від самої думки, що вона опинилася в руках такого запального і всевладного чоловіка, який міг, коли схоче, проливати чужу кров, убивати…

На хвилину Сара впала в розпач; їй здавалося, що вона збожеволіє, коли почула грізні накази царевича, який кликав слуг до зброї… Але саме тоді стався незначний випадок, — одне слівце