Орхан Памук - Біла фортеця

вирішили поділитися своїми думками з падишахом, це була наша остання надія. Нам здавалося, що наші мрії, подані у всіх барвах, схвилюють падишаха. Не один місяць тихими довгими ночами ми схвильовано і дещо меланхолійно виписували на папері картини, які малювала нам уява, — згорблених селян; розмитих доріг; недобудованих хат; темних, спустошених вулиць; покірних божих рабів, які за традицією шепочуть молитви, не розуміючи змісту; заклопотаних матерів зі змореними батьками; нещасних, яким не стало життя, щоб описати побачене в чужих краях; зіпсованих механізмів; заплаканих, які згадували щасливу минувшину; кудлатих вуличних псів, із запалими від голоду боками; обезземелених селян; безробітних, які безцільно тиняються вулицями міста; забобонного неосвіченого люду; воєн, що закінчилися поразками. А далі ми продовжили книжку моїми трохи призабутими спогадами. Це були яскраві сцени щасливих миттєвостей мого життя з братами, батьками у Венеції, сцени мого шкільного буття. Підготовлена книжка мала б стати пересторогою для падишаха, мовляв, погляньте, так живуть інші, які можуть нас перемогти, і треба діяти, якщо ми хочемо щось змінити. Замість епілогу, переписаному нашим товаришем каліграфом-шульгою, ми розмістили обожнюваний Ходжею вірш, своєрідний заспів до загадок та таємниць, які криються у наших головах — повнісіньких шаф. Завуальованість чарівного вірша завершувала чи не найкращу з написаних нами з Ходжею книжок.

Не збігло й місяця після того, як Ходжа вручив падишаху написане рісалє,[43] і ми отримали султанську згоду на виготовлення небаченої зброї. Звісно, ми були вражені своїм успіхом, хоча важко було збагнути, яке місце у цьому посідала наша книжка.

Розділ 9

Напевне, коли падишах казав: «Ну ж бо, зроби ту неймовірну зброю, від якої завмиратиме серце наших ворогів», — він випробовував Ходжу, а може, йому наснився сон, який навмисне приховано від Ходжі, чи, може, він хотів натякнути матері та пашам, які своїми безкінечними настановами не давали йому спокою, що серед його оточення невігласів є люди, варті уваги, а може, гадав, що, поборовши чуму, Ходжа приголомшить ще одним дивом, а може, на нього і справді вплинули оповіді про «армаґеддон», який ми описали на сторінках книги, а може, падишаха настрахала не катастрофа, а військові поразки та ймовірність скинення з престолу і заміщення братом. Ми заморочилися цими думками, підраховуючи можливий прибуток, який отримували б від селищ, нерухомості, оливкових садів, які падишах мав виділити нам, щоб мати гроші на розроблення зброї.

Врешті падишах заявив, що його дивували наші сумніви, адже впродовж років ми писали ці численні книжки та дарували йому, а коли він повірив — ми завагалися. Збулося! Падишах серйозно зацікавився тим, що вирувало в глибинах нашої свідомості. Ходжа не давав мені спокою: хіба це не перемога, на яку ми так довго чекали?

Так, це була перемога, яку ми розділили між собою, і взялися до справи; я був щасливий, найбільше уболівав за результати, в той час як Ходжа переймався іншим. Наступні шість років, витрачені на проектування та виготовлення зброї, виявилися найскладнішими у нашому житті. Не тому, звісно, що ми працювали з порохом, чи тому, що нас виснажувала заздрість ворогів, атому, що всі з нетерпінням очікували нашої поразки чи тріумфу, ми теж із острахом очікували цього.

Першу зиму пробайдикували, працюючи за столом. Зізнаюся, були схвильовані жагою невтомної та плідної праці над проектом тієї небаченої зброї, що мала знищити наших ворогів, однак мало уявляли, яким буде кінцевий результат. Врешті, вирішили попрацювати з порохом. Звернулися до досвіду, набутого під час влаштування феєрверкового видовища, ми вмощувалися у прохолодній тіні крислатих дерев, у той час як найняті робітники, виготовлюючи за нашими вказівками порох, випробовували його десь подалі. Через гуркіт збігалося ціле юрмисько з усього Стамбула. Галявини, де ми виготовляли гармати з довжелезними дулами, розміщали мішені та намети, заповнювалися роззявами так, ніби очікувалося масштабне народне гуляння. Якось уже наприкінці літа, на велике здивування, до нас завітали його величність падишах.

На його честь ми влаштували справжнє дійство — стогнали небо і земля, потім ми показали бочки, заповнені сумішами пороху, снаряди, гармати, макети форм ще не відлитих стволів, проекти самозапальних ракет. З-поміж усього найбільший інтерес падишах виявив до мене. Спочатку Ходжа намагався тримати мене подалі від нього. Та лишень феєрверкове видовище почалося і він побачив, як я нарівні з Ходжею керую дійством, віддаючи накази та відповідаючи на питання, цікавість його зросла.

Через п'ятнадцять років, коли я вдруге опинився перед його величністю, він дивився на мене як на людину, яку ніби й знав, та не міг упізнати. Мав вигляд людини, яка із заплющеними очима намагається второпати, що за плід смакує. Вустами я торкнувся піл його шат. Падишах не розгнівався, дізнавшись, що впродовж двадцяти років мого перебування тут я так і не навернувся до мусульманської віри. Його поглинали інші думки: «Невже двадцять років? — зірвалося з його вуст. — Дивина, та й годі!» Раптом він торкнувся того крамольного питання: «Це ти вчиш їх усього цього?» Не чекаючи на відповідь, вийшов з нашого вицвілого й засмерділого селітрою намету й попрямував до прекрасного білого коня. Враз він зупинився й повернувся до нас з Ходжею, ми саме пліч-о-пліч вишикувалися перед його величністю. Падишах зиркнув на нас так, ніби побачив одне з неперевершених чудес, яке Всевишній створив, щоб угамувати гординю смертних і ще раз продемонструвати їх нікчемність: нехай це буде довершений юнак-карлик чи неймовірно схожі одне на одного брати-близнюки.

Вночі не зміг зімкнути очей, все думав про нього, падишаха, і, треба сказати, зовсім не так, як Ходжа. Той знай з презирством його критикував, я ж вирішив, що ніколи собі не дозволю прискіпливо, з відвертою неповагою, ставитися до падишаха. Мені сподобалася його незворушність, приємне обличчя та поведінка розбещеного юнака, що звик сміливо виголошувати те, що спадає йому на думку. Мені хотілося бути схожим на нього чи принаймні стати його товаришем.

Ходжа трохи вгомонився, а я у ліжку в очікуванні сну раптом подумав, що падишах не та людина, яку можна обвести круг пальця та дурити, тому мені захотілося розповісти йому все. Але що — все?

Моя особлива увага до падишаха виявилася не однобокою. Якось Ходжа, попри сильне небажання, сказав, що падишах волів бачити й мене, тож цього разу до двору ми пішли вдвох. То був чудовий осінній день, повітря пахло морем та водоростями. Весь ранок ми провели у гаю, всипаному опалим червоним листям, біля штучного озера з лотосами, жовтими квітками латаття, оточеного розлогими чинарами та ергуванами. Падишахові хотілося говорити про жаб, якими кишіло озеро.