Астрід Ліндгрен - Брати Лев'яче Серце

ув’язнений у печері, аж гульк — до тебе лізе дракон! Та Юнатан думав про інше.

— А коли так, то Катла мала вийти якимось іншим ходом, — сказав він. — І той хід ми повинні знайти, хоч би довелося шукати його цілий рік.

Довго нам не довелось відпочивати, Юнатан нетерпеливився. Ми обережно рушили до печери. Йти було недалеко, тільки трохи спуститися узбіччям. Нам уже видно було річку ген унизу і Нангіялу за нею. Ох, як мені хотілося опинитись там!

— Глянь, Юнатане, — сказав я, — он та верба, де ми купалися! На тому березі!

Та Юнатан спинив мене.

— Мовчи, а то нас можуть почути, — сказав він.

Ми були вже зовсім близько біля урвища. Десь тут, у кам’яній стіні під нами була мідяна брама, що замикала печеру Катли, хоч згори ми її не бачили.

Зате побачили вартових. Трьох Тенгілових вояків. Від самого вигляду їхніх чорних шоломів у мене закалатало серце.

Ми підповзли до самого краю урвища, щоб добре на них роздивитися. Якби вони глянули вгору, то теж побачили б нас. Але вони нікуди не дивилися, просто грали в кості, а до всього іншого їм було байдуже. Якщо крізь мідяну браму не може проникнути жоден ворог, то навіщо її стерегти?

Раптом ми побачили, що брама внизу відчинилась і з неї хтось вийшов. Ще один Тенгілів вояк! У руках він ніс порожню миску й за брамою кинув її на землю. Брама за ним зачинилась, ми чули, як клацнув замок.

— От я й нагодував ту свиню востаннє, — сказав вояк, що вийшов з печери.

Вартові засміялися, а один запитав:

— А він знає, яке сьогодні свято? Останній день у його житті! Ти сказав йому, що ввечері, коли смеркне, на нього чекає Катла?

— Сказав, і знаєте, що він відповів? «Ну нарешті!» І попросив передати вітання Батьківщині. Як же він сказав? Ага: «Урвар може померти, але воля ніколи не помре!»

— «Поцілуй мене, красуне!» Ось що скаже він сьогодні Катлі, — зареготали вартові. — І гарну почує відповідь!

Я глянув на Юнатана. Він зблід.

— Ходімо, — мовив він. — Нам нема чого тут сидіти. Ми якомога тихіше й швидше поплазували геть від краю урвища, а коли вже нас не могли побачити вартові, схопилися на ноги. Всю дорогу назад ми бігли й зупинились аж коло Гріма й Ф’ялара.

Ми посідали біля коней в ущелині, бо не знали, що нам тепер робити. Юнатан був дуже зажурений, і я не міг його потішити, бо й сам зажурився. Я розумів, як йому шкода Урвара. Тепер він уже не мав надії, що зможе допомогти йому.

— Урваре, мій незнайомий друже, я тебе так і не побачу, — сказав Юнатан. — Сьогодні ввечері ти загинеш, і що тоді стане з зеленими долинами Нангіяли?

Ми з’їли по шматочку хліба, поділившись ним зі своїми кіньми. Я хотів був узяти й зо дві грудочки козячого сиру, досі ми його не чіпали.

— Ще рано, Хрущику, — спинив мене Юнатан. — Сьогодні ввечері я віддам тобі його весь до крихти.

Він довго сидів сумний і замислений, та врешті озвався:

— Я розумію, це те саме, що шукати голку в сіні. Але треба спробувати.

— Що спробувати? — спитав я.

— З’ясувати, кудою Катла вийшла з печери. Та я бачив, що він і сам не вірить у цей задум.

— Якби в нас був цілий рік, то, може, ми й з’ясували б, — додав він. — А в нас лишається тільки один день.

Не встиг він сказати це, як сталося щось несподіване. У вузенькій ущелині, де ми сиділи, біля самої кам’яної стіни росло кілька густих кущів. І з них раптом вискочив наляканий лис. Він шаснув повз нас і швидко зник, ми не встигли й роздивитися на нього.

— Звідки той лис вибіг? — здивувався Юнатан. — Треба поглянути.

І він зник у кущах. Я залишився чекати на нього. Але він довго не повертався, і навколо було так тихо, що я вже почав хвилюватися.

— Юнатане, де ти? — гукнув я.

Він зразу ж озвався. І в голосі його бриніла радість.

— Знаєш, звідки вибіг той лис? Зсередини гори! Зрозумів, Хрущику? Зсередини гори Катли! Тут є отвір!

Може, все було визначене наперед ще в прадавні казкові часи. Може, вже тоді вирішено, що Юнатан урятує Урвара задля щастя Шипшинової Долини. І, може, якісь невидимі казкові духи непомітно керували нашими діями. А то як би сталося, що Юнатан залишив коней саме там, де був вхід до печери Катли? Це була така сама дивина, як і те, що з усіх садиб Шипшинової Долини я вибрав Матіасову, а не якусь іншу.

Ми не сумнівалися, що це і є той отвір, яким Катла вибралася з печери. Це був хід просто всередину гори. Невеликий, але досить широкий, щоб виголоджена дракониця, прокинувшись після тисячолітнього сну й переконавшись, що той отвір, яким вона виходила раніше, замкнений мідяною брамою, протиснулась ним назовні.

І досить широкий, щоб ним пролізли ми! Я втупив очі в темне війстя. Скільки заснулих драконів ще може бути в печері? Тих, що прокинуться, коли ми зайдемо туди й ненароком наступимо на них?

Я відчув на своєму плечі Юнатанову руку.

— Хрущику, — сказав він, — я не знаю, що спіткає мене в печері, але я зараз лізу туди.

— І я також, — сказав я, хоч голос у мене ледь тремтів. Юнатан погладив мене по щоці вказівним пальцем, як часом любив гладити.

— А може, ти краще почекаєш біля коней?

— Хіба я тобі не казав, що більше ніколи не залишуся без тебе, завжди йтиму туди, куди й ти?

— Казав, — відповів Юнатан, і я відчув, що він зрадів.

— Бо я хочу бути з тобою, — вів я далі. — Де б ти не був, хай би навіть і в підземному царстві.

Таким підземним царством і виявилась печера Катли. Я опускався в чорний хід, наче в страшний сон, від якого не можна прокинутись, ніби навіки прощався з сонячним світлом, занурювався у вічну ніч.

Ця печера Катли старе, вимерле драконяче кубло, просякнуте духом зла з прадавніх часів, думав я. Тут висиджувались тисячі драконячих яєць, страшні дракони вилазили звідти і нищили все живе на своєму шляху.

І це старе драконяче кубло саме й годилося Тенгі-лові для в’язниці. Я затремтів, уявивши собі, що він тут робив з бідолашними в’язнями. Саме повітря тут