Василь Миколайович Шкляр - Елементал
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки от три шляхи у мене українські. Перший, як було обумовлено в чітко виробленому плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інґушетії до Франції на лікування. Але цей шлях дуже слизький. В аеропорту Махачкали нас можуть виглядати, бо це ворота Північного Кавказу, бо там Пелен, якому я не зовсім вірю, і тут уже нічим не зарадить навіть член інґушського парламенту Русланбек, якому я вірю. Але він не є професіоналом у таких справах, і саме тому я опинився в дурному становищі. Чітко вироблений план розвалився; на визначеному маршруті можна поставити відразу хрестик і нулик, шановний шефе відділу міжнародних кризових ситуацій.
Другий шлях я умовно називав романтичним, бо він пролягав через Україну і тут фантазія брала гору над логікою. Ми з Хедою потягом чи машиною дістаємося Києва, я знаходжу дядечка Толю, який знає усіх політиків, депутатів, і швиденько обстругуємо це діло. Хоча не так… Наші продадуть відразу. А якщо й не продадуть, то хтось не втримає язика за зубами, дійде до СБУ, а це все одно, що до ФСБ. Саме так схопили Вахтанґа Кобалію[49], начальника національної ґвардії Грузії, соратника Звіада Гамсахурдіа. Лоті (так називали його друзі) під’їхав до бензостанції заправити машину, а тут уже всі гуртом — і наші, і німці.
Зробимо не так. Дядечко Толя піде до литовського посольства, адже аятолла має великі заслуги перед Литвою, має навіть медаль за оборону телецентру у Вільнюсі, а ще більше заслуг перед литовським народом має Джохар Дудаєв, котрий під час штурму тієї телевежі служив у Литві, і жоден солдат його гарнізону не вийшов з казарми. Литовці перекинуть нас до Вільнюса, а це вже вільна Європа. Я ще й устигну провідати свого кота Барсика… Ні, я вже схибнувся з цим Барсиком — найволелюбнішою істотою в Україні, і мене повело замість Марселя в Миронівку. Романтика… Суцільна романтика.
Якщо вже мова про посольство, то чому б не звернутися до французьких дипломатів ось тут у Москві і попросити, щоб посприяли у вильоті… Це, власне, і був третій шлях, найнадійніший і найпряміший, то більше, що я мав службовий французький паспорт, а Хеда, громадянка Російської Федерації,— візу, законно поставлену в тих палітурках, які мені дав Русланбек.
Проте на цьому третьому шляху теж були камені спотикання. За мною вже тягся «чеченський» слід, причому він проходив через шале «червоною» ниткою, і я міг тут добряче підставити французьких амбасадорів. У такому разі моє завдання вже точно не було б виконане бездоганно, а отже, й ляснула б моя винагорода. Якби не йшлося про оту нічим не обумовлену бездоганність, то в крайньому разі можна було б сісти на якийсь внутрішній рейс і без особливих зусиль, без зброї захопити літак. А так… я навіть не дзвонив до Марселя, щоб запитати поради, хоча мав такий дозвіл на випадок виняткових обставин.
Втім, усе могло бути набагато простішим. Можливо, Ася відвела найпершу підозру від чеченського, а тим більше французького сліду. Можливо, саме тому я їй подарував життя.
Ібрагім також мовчатиме, щоб не виказати свою причетність до щезнення Хеди, а окрім нього, ніхто мене тут більше не знав. І він також не знав, хто я насправді. Сміт і Вессон мертві. Так що французькі коридори в московських аеропортах швидше за все «зелені». Можливо… Цілком можливо…
Проте ліпше трохи перечекати. Ще трохи, ще… Бо якщо вже бути відвертим до кінця, то мені було тут зовсім непогано. А може, й добре. Дуже добре. І я знав, що такого не буде більше ніколи.
2
Тієї першої ночі я ще довго сидів на кухні, де в холодильнику замість експлуатаційної інструкції було все, що треба; після сумлінно виконаної роботи можна дозволити собі розслабитися, тим більше, що в морозильній камері уже достиг лід, а віскі «Білий кінь» цілком відповідало моєму настрою.
Я тримав у руці наповнену склянку, що приємно холодила руку, і слухав шум води, який долинав із ванної. Хеда відмовилася розділити зі мною компанію, хоч я припас для неї сухе «Шардоне» та пляшку шампанського «Мум Кордон Руж». Аби складалося враження, що ми вже в Марселі. Атож, ми вже в «Готелі дю Порт», з вікон якого видно жовто-зелене море, а взавтра підемо до собору Notre Dame de la Garde, собору Захисниці тих, кого переслідує небезпека на водах, і поставимо Їй свічку за те, що все так добре скінчилося. Потім заблукаємо у вузеньких, як струмки, вуличках старого міста, загубимося в якійсь глибокій пивничці, де продають справжнє «Шардоне» і справжній «Мум Кордон Руж», а тоді підемо до порту і… попрощаємося. Попрощаємося назавжди. Хеда сяде на корабель, який повезе її невідь-куди, а я стану франковим напівмільйонером, якщо бездоганно виконаю це завдання, і піду в монастир до Ніколь відмолювати гріхи. Їх, цих гріхів, назбиралося чималенько. Та, можливо, саме завдяки їм мені вдасться потрапити до «шарового» полку, який десь на острові в Тихому океані охороняє атомний полігон; робота не-бий-лежачого, а платня вдвічі більша. А можна ще їздити по «місіях»: три місяці відвоював — рік гуляєш.
Крізь скло у кухонних дверях я побачив, як майнула її гола тінь із ванної, і тільки тепер подумав, що в Хеди тут немає нічого, крім отієї куцої сукенки, в якій я вихопив її із шале. Треба купити їй щось із одягу, вранці спитаю… Хай минеться у неї це стресове заціпеніння, що поклало печать на тонке обличчя кольору молодого меду, відбилось у темно-синіх очах, які нікому так не пасують, як смаглявим жінкам. Бузковий туман стояв у тих відсутніх очах, а страх уже став байдужістю.
Мене трохи здивувала її коротка зачіска, яка начебто не зовсім в’язалася з кавказькою дівчиною, однак Хеда була не з глухого буару і навіть не з гір… Коротко підстрижене волосся робило її схожою на хлопчика,— напевно, тому, що на обличчі зовсім не було косметики, а я вже давно відвик од таких жінок.
На фотознімку, як і на ксерокопіях, порозвішуваних на російських блокпостах, у неї були довгі коси,— очевидно, ними довелося пожертвувати, щоб хоч трохи змінити зовнішність…
Я також довго стояв під душем, а коли вийшов, Хеда вже спала. Принаймні світло в її кімнаті не горіло. Я пішов до себе, ліг і заснув, як після десятикілометрового кросу через
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Елементал», після закриття браузера.