Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

— Ну, що ж… — багатозначно хруснув пальцями сержант. — Тоді-і…

Він встав з крісла і розправив плечі.

Я з надією подивився на лейтенанта, але той, мовби нічого й не помічав, — сидів і гортав якісь папери.

Сержант ступив крок.

Я нервово засовгався на кріслі. Проте лейтенант ані не ворухнув головою. Зате сержант ступив другий крок.

— Зараз нам усе розкажеш, — мрійливо проказав він після третього кроку.

— Невже не можна домовитися? — мимрив я, зиркаючи то на сержанта, аби не пропустити його кулака, то на лейтенанта, сподіваючись на його милосердя.

Проте милосердям і не пахло. Зате пахло кулаком, який наближався з невмолимою певністю. Про всяк випадок я розслабився. Тоді удар не такий дошкульний. Якби ще знати, куди він мене збирається гепнути, було б узагалі чудово.

Сержант уже стояв наді мною і смачно плямкав губами. Точнісінько як той гурман, що приглядається до печеної курочки, приміряючись, із якого кінця почати.

— Ви мене будете бити? — спитав я дебільним тоном.

Сержантові, мабуть, це сподобалося, і він аж крекнув од задоволення.

— Хе! О дає! — і підморгнув до лейтенанта. А потім схилив голову набік, подивився на мене ніжним поглядом і кивнув: — Ясне дєло, бить будем.

Його правий кулак ритмічно вдаряв у ліву долоню, і я, спостерігаючи за ним, раптом помітив, що оце вдаряння збігається з ритмом мого на смерть переляканого серця.

Я ковтнув слину і спитав:

— А куди?

— Що куди? — перепитав ввічливо, але дещо ошелешено, сержант.

— Куди будете бити?

Сержант просто не тямився від утіхи, до якої хотів залучити й лейтенанта, моргаючи та киваючи, але той втупив незворушний погляд у папку і вимкнувся, мабуть, надовго.

— А ось ми зараз подумаємо, — говорив він тоном люблячого татуся. — Для початку можна й по печінці. Вона у нас як — не болить? Ні?… Заболить!.. Потім — по нирочках. Тоді ми вже будемо валятися на підлозі. І зостанеться нам ще тільки малесенький ударчик: під дихало. Носочком. Га? Не заперечуєте?

Я потряс головою. Чого я мав заперечувати?

Програма була традиційна. Зі всього видно, сержантові справляло особливе задоволення поговорити на цю тему. І, щоб підтримати рівень глибокодумної бесіди, я спитав:

— А може, не треба бити?

— Нада, Фєдя, нада! — твердо мовив сержант найвідомішу в Радянському Союзі сентенцію.

По цих словах його правиця злетіла вгору і по тому, що вона не була затиснута в кулак, я зрозумів, що удар припаде мені по шиї. Ребром долоні. В мить, коли вона розсікала повітря, я вибив з-під себе стілець. Удар мене досягнув, коли я вже летів на підлогу. Сила його при цьому сильно змаліла, але й так я відчув різкий біль у потилиці. Проте не знепритомнів. Ефект було зіпсовано. Добивати мене тим самим робом виглядало б смішно, і сержант, пінячись від люті, почав копати моє скоцюрблене тіло. Тільки й тут йому не особливо щастило. Черевик потрапляв щоразу то на руку, то на зігнуту в коліні ногу. Я крутився, як дзиґа, заливаючись слізьми і глухим скавучанням. Сержант витанцьовував довкола мене свій дикий танок, намагаючись піймати мій бік або спину. Удвох такі справи робити куди зручніше. Але лейтенант гортав свого папку, смалячи цигарку і не зводячи голови.

Я сичав од страшного болю, що виламував кістки моїх ніг. Не дібравшись до печінок, сержант зганяв злість на ногах і тепер цілився в кістку під коліном. Мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Та ось раптом краєм ока я помітив, що лейтенант підняв голову. У ту ж мить сержант зупинився і, важко дихаючи, покинув кімнату.

Я звивався і розвивався, мов ящірка. У роті було солоно. Чи то від сліз, чи від крові, що текла з розкушеної губи.

Лейтенант підняв мене з підлоги і підвів до мидниці в кутку.

— Помийся.

Холодна вода мене трохи отямила. Просто з мидниці я сьорбнув її повен рот і виплюнув у смітник. Потім сьорбнув ще, не відчуваючи огиди, а лише великий біль, що завладарював моїм тілом. Кості боліли так, що кожен рух справляв новий приступ болю, і в мене не було жодного іншого бажання, як тільки впасти де-небудь в темнім закутку, щоб ніхто мене не чіпав, і заснути.

— Сідай, — сказав лейтенант і навіть підняв перекинутого стільчика.

Я сів. Він узяв кілька аркушів паперу зі столу і простяг мені:

— Витри лице.

Я слухняно витер обличчя папером. Цікаво, якби він мені тепер звелів стати на чотири й загавкати, чи я б не загавкав?

— Може, вам ще й підлогу помити? — спитав я. — А то он яка вона запилюжена — штани в мене такі, що страшно дивитися.

Зараз я був схожий на пропитого ханурика, з тих, що сновигають під гастрономом. Можливо, тому лейтенант залишив цю репліку без уваги.

Він закрив папку, діловито пацнув по ній долонею і сказав:

— Гаразд. Даю тобі двадцять чотири години. Зараз у нас половина дванадцятої, так? Завтра в цей час щоб був мені тут як штик! Запізнишся на хвилину, нарікай на себе. Це у твоїх інтересах. Як знайдеш джинси і тих підарастів, що Миколу побили, розійдемося по-товариськи. А як ні, то загримиш під фанфари. Все ясно?

Я кивнув.

— Ну, то все. Бувай здоров.

Я встав, але біля дверей вчасно схаменувся.

— Невже ви хочете, щоб я в такому вигляді вертався додому?

Міліціонер хазяйським оком оглянув мене і скрушно похитав головою:

— Да-а, вигляд у тебе не парадний.

— Ще й сорочка оно розірвана.

— Да-а… — співчутливо кивнув головою, а потім загукав: — Едик!

Із сусідньої кімнати вийшов мій улюблений сержант, який після тяжкої праці над моєю зовнішністю вирішив поснідати і тепер наминав пиріжок із м’ясом за чотири копійки. У мене на його з’яву знову заколотилося серце. Боже, як я не люблю, коли мене б’ють!

— Підвези його, Едику. А то ще загребуть по дорозі за те, що псує загальний вигляд міста.

— Ясне діло, підвеземо! — не знати чого втішився Едик, витираючи масні губи і пальці хустинкою.

— Та ні, я вже якось сам, — затупцяв я на місці і поклав руку на клямку.

— А ти не встидайся, — заспокоїв мене сержант. — Ми свої люди.

Він посадив мене в міліцейську машину, сам сів за кермо, й ми поїхали. По дорозі я відчув, як у мені закипає лють, і тоді бовкнув:

— А от ви мене в націоналізмі запідозрили, а самі, в жовто-блакитній машині катаєтесь.

Сержант кілька секунд помовчав, наче обдумуючи, мої слова, а тоді, дивлячись на мене в люстерко, просичав:

— Ти знаєш що?