Анджей Сапковський - Останнє бажання

відьмака по два мечі. Недоброзичливці базікають, ніби срібний — проти чудовиськ, а сталевий — проти людей. Це, звичайно, неправда. Є чудовиська, яких можна убити лише срібним клинком, але зустрічаються і такі, для яких смертельне залізо. Ні, Іоле, не будь-яке залізо, а тільки те, що міститься в метеоритах. Що таке метеорити? Ти, я думаю, не раз бачила падаючу зірку. Падаюча зірка — коротка світна смужка на нічному небі. Бачачи її, ти, мабуть, загадувала якесь бажання, може, для тебе це був черговий привід повірити в богів. Для мене метеорит всього лише шматочок металу, який, падаючи, заривається у землю. Металу, з якого можна викувати меч.

Можеш, ну звичайно, можеш взяти мій меч в руку. Бачиш, який він легкий? Навіть ти його легко піднімеш. Ні! Не торкайся до вістря, поранишся. Воно гостріше за бритву. Таким має бути.

О так, я тренуюся часто. Кожну вільну хвилину. Мені не можна втрачати навичок. Сюди, у найдальший куток храмового парку, я теж прийшов, щоб розім'ятися, вигнати з м'язів мерзенне, шкідливе оніміння, яке на мене нападає, холод, що тече по моїх жилах. А ти мене знайшла. Смішно, кілька днів я намагався відшукати тебе. Хотів…

Мені потрібна ця розмова, Іоле. Сядьмо, поговорімо трохи.

Адже ти мене зовсім не знаєш.

Мене звуть Геральт. Геральт з… Ні. Просто Геральт. Геральт з нізвідки. Я відьмак.

Мій дім — Каер Морхен, Обитель відьмаків. Я звідти. Є… Була така фортеця. Від неї мало що залишилося.

Каер Морхен… Там «виготовляли» таких, як я. Тепер цього вже не роблять, а в Каер Морхені вже ніхто не живе. Ніхто, крім Весемира. Хто такий Весемир? Мій батько. Чому ти дивуєшся? Що в цьому дивного? У кожного є якийсь батько. Мій — Весемир. То й що, що несправжній. Справжнього я не знав, матір теж. Не знаю навіть, чи живі вони. І, загалом, мені це байдуже.

Так, Каер Морхен… Я пройшов там звичайну мутацію. Випробування Травами, а потім — як завжди. Гормони, витяжки, віруси. І все заново. І ще раз. До результату. Вважалося, що я переніс трансмутацію напрочуд добре, хворів дуже недовго. Ну і мене визнали досить імунізованим — є таке вчене слово — хлопцем і відібрали для подальших, більш складних… експериментів. Ці були ще гірші. Значно гірші… Але, як бачиш, я вижив. Єдиний з усіх, кого для цих експериментів відібрали. З тих пір у мене біле волосся. Повна відсутність пігменту. Як то кажуть — побічний ефект. Так, дріб'язок. Майже не заважає.

Потім мене навчали всякому. Досить довго. І, нарешті, настав день, коли я покинув Каер Морхен і вийшов на битий шлях. У мене вже був медальйон. Ось цей. Знак Школи Вовка. Дали мені і два мечі — срібний і сталевий. Крім мечів, я ніс переконання, запал, мотивування і… віру. Віру в те, що я потрібний і корисний. Бо світ, Іоле, нібито сповнений чудовиськ і бестій, а в моє завдання входило захищати тих, кому ці чудовиська загрожують. Йдучи з Каер Морхену, я мріяв зустрітися зі своїм першим чудовиськом, не міг дочекатися тієї хвилини, коли зіткнемося з ним лицем до лиця. І дочекався.

У мого першого «чудовиська», Іоле, була розкішна лисина і огидні зуби. Я зустрівся з ним на тракті, де він разом з дружками-мародерами з якоїсь армії зупинив селянську підводу і витягнув дівчинку років, ймовірно, тринадцяти, а може, й менше. Дружки тримали батька дівчинки, а лисий зривав з неї платтячко і верещав, що їй-бо саме час дізнатися, що таке справжній чоловік. Я під'їхав, зліз з сідла і сказав лисому, що для нього теж настав такий час. Мені це здавалося страшенно смішним. Лисий відпустив дівча і кинувся на мене з сокирою. Він був страшенно повільний, але міцненький. Я вдарив його двічі, тільки тоді він впав. Удари були не дуже точні, але дуже, я б сказав, ефектні, такі, що дружки лисого втекли, бачачи, що може зробити з людини відьмацький меч.

Тобі не нудно, Іоле?

Мені потрібна ця розмова. Вона мені дуже потрібна.

То на чому я зупинився? Так, на моєму першому благодіянні. Бачиш, Іоле, в Каер Морхені мені в голову вбили, що не слід вплутуватися в такі історії, треба обходити їх стороною, не вдавати із себе мандрівного лицаря і не підміняти правоохоронців. Я вийшов на тракт не геройствувати, а за гроші виконувати доручені мені роботи. А я втрутився, як дурень, не від'їхавши й п'ятдесяти верст від підніжжя гір. Знаєш, чому я це зробив? Хотів, щоб дівчинка, заливаючись сльозами, цілувала мені, своєму визволителю, руки, а її батько розсипався би в подяках, стоячи на колінах. Натомість батько дівчинки втік разом з мародерами, а дівчинку, на яку пролилася більша частина крові лисого, вирвало, і з нею стався напад істерії, а коли я до неї підійшов, вона з переляку знепритомніла. З тих пір я майже ніколи не встрявав у подібні історії.

Я відвідував міста і фортеці, шукав сповіщення, прибиті до стовпів на перехрестях. Шукав повідомлення на кшталт: «Терміново потрібен відьмак. Оплата за угодою». А потім, як правило, було якесь урочище, підземелля, некрополь чи руїни, лісовий яр або печера в горах, забита кістками і смердючим падлом. І що-небудь таке, єдиною метою якого було вбивати. Від голоду, заради задоволення, виконуючи чиюсь хвору волю, з інших причин, але — вбивати. Мантихор, виверн, мгляк, жагниця, жряк, химера, лісовик, вампір, гуль, гравейр, перевертень, гігаскорпіон, стрига, упир, яга, мара, глумець. І був танець у темряві та помахи меча. І був страх і жах в очах того, хто вручав мені потім плату.

Помилки? А як же, були.

Але я завжди дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Іноді просто прикривався кодексом. Людям це подобається. Тих, хто має кодекси і керується ними, шанують і поважають.

Не існує ніяких кодексів, Іоле. Ще не написаний жоден кодекс для відьмаків. Я свій собі придумав сам. Взяв і придумав. І дотримувався його. Завжди…

Ну, скажімо, майже завжди.

Адже бувало й так, що мені здавалося, ніби все ясно, ніяких сумнівів. Просто треба сказати собі: «А яке мені діло? Чи не все одно, я — відьмак». І слід було прислухатися до голосу розуму. Послухатися інтуїції, якщо не досвіду. Та хоч би й звичайного, звичайнісінького собі страху.

Треба було послухати голосу розуму і тоді…

Я не послухався.

Я думав, вибираю Менше Зло. Ну і вибрав… Менше Зло. Менше Зло! Я, Геральт з Ривії. Якого