Герман Гессе - Сіддхартха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як це? — перепитав Говінда злякано.
— Ти слухай добре, любий, слухай добре! Грішник, що ним є я і що ним є ти,— він грішник. Та колись він знов стане Брахмою, досягне нірвани, стане Буддою... А тепер ось поглянь: це «колись» — омана, всього лиш словесний блуд! Шлях грішника не веде його до буддиста, розвиток грішникові чужий, хоч уявити речі інакше мислення наше й не годне. Ні, у грішнику — вже тепер, сьогодні — чаїться майбутній Будда, майбутнє його усе вже тут, і ти маєш у ньому, грішникові, в собі, у кожній людині шанувати грядущого, можливого, прихованого Будду. Світ, друже Говіндо, не можна назвати недосконалим або таким, що повільно посувається до досконалості. Ні, він досконалий у кожнісінькій миті, кожен гріх несе в собі прощення, в кожному малюкові вже є старець, у кожному немовляті — смерть, у кожному вмирущому — вітає життя. Ніхто не спроможний побачити, чи багато пройшов хтось інший на своїм шляху; в розбійникові й у гравцеві в кості ховається Будда, у брахманові ховається розбійник. У глибокому самоспогляданні можна усунути час і окинути зором колишнє, суще й грядуще життя заразом, і тоді тут усе виявиться добрим, досконалим, усе виявиться Брахманом. Тому те, що є, мені видається добрим; смерть мені видається життям, гріх— святістю, розум — глупотою, і так і має бути, всьому потрібне лише моє схвалення, лише моя готовність, ласкава моя згода, і цё мене влаштовує, це ніколи мені не зашкодить. Я на власній йлоті й на власній душі відчув, що гріх мені дуже потрібен, потрібні плотські втіхи, потяг до статків, до марнолюбства, потрібен щонайганебніший відчай — потрібен для того, щоб навчитися долати в собі опір, щоб навчитися любити світ, щоб уже не порівнювати його з якимсь мною омріяним, мною уявленим світом, мною вигаданою окремою досконалістю, а приймати його таким, який він є, і любити його, й усією душею йому належати... Ось, о Говіндо, декотрі з думок, що прийшли мені на розум.
Сіддхартха нахилився, підняв із землі камінця, зважив його в руці.
— Оце,— мовив лукаво він,— камінець. А настане час, і він мабуть, зробиться землею, а з землі — рослиною, чи твариною, чи людиною. А колись я б сказав: «Цей камінець — просто собі камінець, він нічого не варт, він належить світові Майї. Та позаяк у коловороті перевтілень він може стати, либонь, і людиною, й духом, то я надаю ваги і йому». Отак, мабуть, я міркував би колись. Одначе тепер я міркую собі: «Цей камінець — камінець, але він і тварина, він і бог, він і Будда, я не шаную його й не люблю не через те, що колись він може стати тим чи тим, а через те, що він уже давно й завше всім цим є. І саме те, що він — камінець, що тепер, нині, він являється мені камінцем, саме тому я його люблю й бачу значення й смисл у кожному з його прожилок та заглиблень, у його жовтизні, в сіризні, у твердості, у звуці, що, його камінець видає, коли я ним по чомусь постукаю, у тому, яка суха чи волога його поверхня. 6 камінці, що, як візьмеш у руку, здаються на дотик олією або милом, а інші — мов листя, а ще інші — наче пісок, і кожен із них особливий і по-своєму вимовляє «Ом», і кожен із них — Брахман, але водночас і такою самою мірою він і камінець, а на дотик — як олія чи мило, і саме це мені до вподоби й здається чудом і гідним того, що перед ним схилялись... Але більш я про це, з твого дозволу, не говоритиму. Слова не йдуть на добро потаємному змістові; коли про щось скажеш, воно неодмінно й ту ж мить стає трохи іншим, трохи фальшивішим, трохи глупішим... Авжеж, і це теж дуже добре, це мені теж до вподоби, і я дуже згодний ще й ось із чим: у тому, що одному здається багатством і мудрістю, хтось інший завше вбачає глупство.
Мовчки слухав Говінда.
— Нащо ти розказав мені про камінець? — нерішуче спитав він згодом.
— Це вийшло в мене мимоволі. А може, я хотів сказати, що якраз люблю камінця, і річку, й усі ці речі, які ми бачимо і в яких можемо вчитися. Так, Говіндо, я можу полюбити камінця так само, як і дерево чи шматок кори. Це — речі, а речі можна любити. А от слів я любити не можу. Тим-то всілякі вчення для мене — ніщо, на дотик вони ні тверді, ні м’які, не мають кольору, запаху, смаку, не мають країв — слова, та й годі. І, може, це саме те, що не дає тобі знайти мир і спокій,— оці слова й слова... Бо й спасіння та доброчесність, сансара й нірвана — усе це тільки слова, Говіндо. Немає такої речі що була б нірваною; є лише слово «нірвана».
І промовив Говінда:
— Нірвана, друже,— не тільки слово. Це — думка.
— Може, й думка,— провадив Сіддхартха.— Скажу тобі правду, любий: між думками й словами великої різниці не бачу. Як бути щирим, то й думки я ставлю не дуже високо. Вище я ставлю речі. Ось тут, на оцім перевозі, приміром, жив один чоловік, мій попередник і вчитель, святий чоловік; багато років він просто вірив у річку, більше ні в що. Він завважив, що річка до нього звертається голосом, і в її голосу він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сіддхартха», після закриття браузера.