Герман Гессе - Сіддхартха

— Цієї години я ждав, о друже. Ось вона і настала. Тепер дозволь, я піду. Довго я ждав цієї години, довго був перевізником Васудевою. Годі. Прощавай, моя хижо! Прощавай, моя річко! Прощавай, Сіддхартхо!

Сіддхартха низько вклонився Васудеві.

— Я знав,— тихо промовив він.- Підеш до лісу?

— Так, піду до лісу, піду до єдності,— відповів Васудева сяючи.

Сяючи вирушив він у дорогу. А Сіддхартха стояв і дививсь йому вслід. Щасливий, серйозний стояв він і бачив, що хода Васудевина сповнена миру і спокою, чоло промениться, постать вся світиться.

ГОВІНДА

Укупі з іншими ченцями зайшов якось Говінда відпочити до гаю, що його куртизанка Камала подарувала колись Гаутаминим учням. Там він почув розмову про одного старого перевізника, який живе на річці за день ходи від міста і якого багато хто має за мудреця. І коли Говінда рушив далі, то надумав завернути на перевіз, бажаючи побачити того перевізника. Бо хоч Говінда ціле життя жив і праведно й молодші ченці його вік та невибагливість глибоко шанували, та неспокій, жадоба шукань у серці його не згасла.

І прийшов він до річки, попросив у старого перевозу й, коли вже на другому березі вони вийшли з човна, сказав:

— Багато добра ти нам робиш, багатьох уже з нас, ченців і прочан, переправив ти через річку. Чи не шукаєш і ти, перевізнику, праведного шляху?

Усміхнувся Сіддхартха старечими очима, промовив:

— Ти називаєш себе шукачем, о достойний, а самого літа вже он як обсіли, і носиш одіяння Гаутаминих учнів.

— Я вже, звісно, старий,— Говінда сказав,— та шукати не кидаю. І не кину шукати, поки й віку могох бо в цьому — моє призначення. Одначе, гадаю, шукав у житті і ти. Може, скажеш мені, о шановний, хоч слово?

Відповів Сіддхартха:

— Що ж тобі, о достойний, сказати? Може, те, що ти надто довго шукаєш? ,Що шукаєш, але не знаходиш?

— Як так? — здивувався Говінда.

— Коли хтось шукає,— провадив Сіддхартха,— то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і він уже неспроможний нічого знайти, ні для чого неспроможний відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь, шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.

— Я й досі не доберу до пуття,— озвався Говінда,— про що ти оце говориш.

Сказав Сіддхартха:

— Колись, о достойний, багато років тому ти вже побував на цій річці й побачив на березі чоловіка, що спав. Ти сів коло нього, щоб стерегти його сон. Одначе впізнати його, о Говіндо, ти не впізнав.

Вражений, немов заворожений, дивився чернець перевізнику в очі.

— Ти Сіддхартха? — нарешті промовив він нерішуче.— Я не впізнав тебе і цього разу! Щиро вітаю тебе, Сіддхартхо! Я тобі вельми радий! Ти дуже змінився, друже... Виходить, став перевізником?

Сіддхартха всміхнувся лагідно.

— Так, перевізником. Декотрі люди, Говіндо, мусять весь час мінятись, мусять вдягатися так і так, і один із них — я. Ласкаво прошу тебе, любий, зоставайся у мене на ніч.

І Говінда зоставсь ночувати у Сіддхартхиній хижі й ліг спати на ложі, що було колись Васудевине. Багато про що розпитував він у товариша юності, багато чого про себе і про своє життя мусив розповісти Сіддхартха.

А як другого ранку настала пора збиратись, Говінда не без вагань промовив такі слова:

— Перше ніж я піду своїм шляхом далі, дозволь мені,о Сіддхартхо, спитати у тебе іще щось. Чи є в тебе вчення? Чи є в тебе віра або знання, що його тримаєшся, що помагає тобі в житті й у твоїх праведних діяннях?

Відповів Сіддхартха:

— Ти ж знаєш, любий, що я ще замолоду — тоді, як жили ми з тобою в покутників у лісі,— перестав вірити у вчення та вчителів і відвернувся від них. Такий я й лишився. Одначе відтоді я мав учителів багато. Довго я вчився в одної вродливої куртизанки; вчив мене і багатий купець та кілька гравців у кості. А якось моїм учителем став навіть один прочанин — учень Величного Будди: він сидів коло мене в лісі, поки я спав. Я повчився також і в нього і вдячний, дуже вдячний також і йому. Та найбільше навчився я тут, у цієї ось річки і в мого попередника, перевізника Васудеви. Він був дуже простий чоловік, той Васудева, не мислитель, але знав усе, що треба знати, і не згірш від Гаутами. Він був Досконалий, святий.

Сказав Говінда:

— І досі ти, о Сіддхартхо, полюбляєш, як здається мені, трохи поглузувати. Я тобі вірю і знаю, що ти не ступаєш у слід жодного вчителя. Та чи не набув ти сам коли й не вчення, то бодай певних думок, чи не набув ти досвіду й знань, що стали твоїми власними і помагають тобі в житті? Якби ти мені щось розповів про це, то вельми потішив би моє серце.

Відповів Сіддхартха:

— Це правда, мав я думки, і досвід — завше й всякчас. Іноді — якусь годину чи й цілий день — я відчував у собі знання так, як ото відчувають у серці життя. Небагато й траплялось тих думок, але пояснити тобі їх було б нелегко. Ось, любий Говіндо, одна із думок, які я набув: мудрість подарувати не можна. І якщо мудрець намагається її комусь подарувати, вона завжди обертається глупством.

— Ти жартуєш? — спитав Говінда.

— Я не жартую. Я кажу про те, що знайшов. Знання можна подарувати, а мудрість — ні. її можна знайти, нею можна жити, вона може до себе вабити, з нею можна робити чудо, але пояснити мудрість, навчити мудрості не можна. Це те, про що я, бувало, здогадувався ще хлопцем, те, що мене відштовхувало від учителів. І ще однієї думки дійшов я, Говіндо, яка тобі теж видасться жартом а чи й безглуздям. Але це — найкраща з моїх думок. Ось вона: протилежність кожної правди — теж правда! Це означає, що правду можна виразити й убрати в словесні шати тоді лиш, коли вона однобока. Однобоке все, що