Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Теж мені, похвалив називається. Воно, звичайно, приємно й таке почути, але ж Василько хотів правду розповісти, а він: «Наче не про мене». Е-ех!

Роботи, очевидно, перемістилися до комірчини, бо Василькові стало дуже добре все чути, так ніби Лесик і Леля, і Петрусь, і Вухань були поруч, а не за стіною, складеною з грубезних колод.

— Ні, Петрусю, — сказала Леля, — так не піде. Треба опуститися туди й навпомацки зробити так, ніби ти все бачиш. Ми не можемо помилитися. Другої спроби не буде.

— Це я розумію, — відповів Петрусь. — Але я не можу. Я тільки руку туди опускаю — і вже ладен дременути на край світу.

— Ну, що ж тут такого страшного, — наполягала Леля. — Дивись, нічого не відбувається. Це коли не знаєш, чого чекати, тоді страшно. А коли знаєш… Не бійся, спробуй.

За мить Петрусь розпачливо скрикнув, і в комірчині щось загриміло.

— Не можу, — заспокоївшись, сказав він.

— Лелю, що ти робиш, аби не боятися? — втрутився Лесик.

— Нічого я не роблю. Просто знаю, що боятися не треба, — роздратовано кинула вона у відповідь. — Ну, ти ж не боїшся?

— Не просто боюся, — відказав Лесик, — а страшно боюся. Я так нічого не боюся, як навіть руку туди опускати, не те що з головою занурюватись.

— А відчуття небезпеки є? — спитала Леля.

— Немає, — здивовано погодився Лесик. — Ні, його немає. То виходить, що тут не справжня небезпека…

— Звісно, ні! — зраділа Леля. — Це чари. Звичайнісінькі чари. От дай руку… Ну? Страшно?

Лесик засміявся.

— З тобою не страшно. Бери Петруся за руку, і він уже не боятиметься.

— Якщо у мене одна рука буде зайнята, я нічого не зроблю, — відгукнувся Петрусь.

— Ну, то за ногу, — запропонував Лесик.

За хвилину Петрусь захихотів зовсім близько.

— Як тут цікаво! Не так і темно, між іншим!

І слідом розлігся радісний сміх Вуханя. Видно, йому дуже сподобалось, як ловко Леля тримає Петруся за ногу.

І все довкола видно

Справді, якби зрізати трохи гілля з південного краю, то, мабуть, і Руїну можна побачити. Лисий розумів, що це не так, але його завжди хвилювало питання: чому не можна так далеко побачити? От він же знає, де, в якому напрямку Руїна. Весь шлях до неї пройшов і повернувся. Десь отам, на півдні. Але побачити неможливо. У лісі не видно далеко, бо заважають дерева, кущі і все таке. А чому ж не видно з височини? Ще коли літав у ступі над Руїною, він дивився на північ, намагаючись побачити своє село. І не побачив. Навіть решток греблі, яка була так недалеко, — і тих не розгледів.

Але з греблею ясно: просто на такій відстані вона стає малесенькою, тому й не видивишся. А Руїна ж велетенська — їй немає ні кінця, ні краю. Хай би звідси виглядала чорною цяточкою. А її не видно. Чи то повітря непрозоре, чи то між ними занадто високі дерева…

Якби Руїна була ближче, якби шлях туди був не такий небезпечний, якби не осінь, що невблаганно насувається, якби не діти… Як йому хотілося знову вирушити туди, до Інженера! До справжнього Інженера, який не приховує того, що знає, й ділиться всім із незнайомим хлопцем.

— Треба знову піти до русалок, — перебила його роздуми Леля.

— І що — все це кинути?

— Не кинути, а саме тому й піти, — наполягала дівчинка. Схоже, краса краєвиду й така гладенька поверхня зрізаного дерева не справили на неї сильного враження. — Якщо вони дозволять нам проплисти річкою…

— А що буде з нашим селом?

Вона твердо подивилася йому в очі й твердо відповіла те, що він і сам знав:

— А твоє село так само піклуватиметься про тебе, як ти про нього?

— Про мене не треба піклуватися, — промовив Лисий. — Я сам за себе все вирішу.

— А за мене? А за Марічку? Василька? Бороду?

— Якщо я піду з села, їм нічого не загрожуватиме. — Лисий розумів, що від Лелі можна не критися з тим, про що весь час думав після розмови з Інженером («несправжнім», зараз же подумки додав він). — Якщо правда те, що сказав… старий, то мені треба піти. І всі нещастя від села відвернуться.

— І що ти потім собі скажеш? — глузливо спитала Леля.

— Коли «потім»?

— Коли виявиться, що все одно не відвернулися?

Сонце сідало за дерева. Останні червоні промені пронизували віття й гостро сліпили. Села видно не було. Хоча воно — це вже Лисий знав напевне — зовсім поруч. Ось іще одна причина, чому людина не бачить далеко: занадто багато світла. Сонце не тільки освітлює, а й сліпить. Найкраще видно в лісі, коли все навколо освітлене рівно, а не прямими променями сонця.

— Якщо Інженер каже правду, — почав Лисий, — якщо справді вони полюють на мене, то…

— То моє село знищили випадково, — урвала його Леля. — А новий слід ми бачили в лісі на зворотному шляху, — то вони заблукали, так? Звідки Інженер може знати правду? Від Ряхи? А чому ти не припускаєш, що Інженер знає не всю правду? Якщо справді існує така сила, яка хоче вполювати одного хлопця й ніяк не може цього зробити, незважаючи на всю свою могутність, то чи стане вона розповідати одному Інженерові всю правду? Лесику, всієї правди ніхто не знає.

— …Ще зовсім недавно я думав, що завжди існує дві правди… А скільки ж їх насправді? Стільки ж, мабуть, скільки й людей… Але навіть якщо це не вся правда, я не можу наражати все село на таку небезпеку, — Лисий стукнув кулаком по гладенькій поверхні дерева, на якому вони сиділи. — Хіба ти на моєму місці вчинила б інакше?

— Я оце якраз і намагаюся тобі втовкмачити, що я сама вчинила б інакше. Але я не сама. І ти не сам. Ми відповідаємо за дітей і за всіх людей. Навіть якщо вовкулакам — чи хто там їх послав — потрібен справді тільки ти, невідомо, хто їм виявиться потрібний завтра, коли ми тебе віддамо. Тому віддавати ми нікого не будемо. А підемо до русалок. Якщо вони нічого не знають або не схочуть нам розповідати, тоді спробуємо домовитися, щоб пропустили нас річкою до справжнього Інженера.

Леля нічого не сказала про те, що зовсім недавно так приголомшило Лисого, — про зрізане дерево. Звісно, тепер не до того, але хлопцеві все ж таки було трохи прикро. Він привів її сюди, аби вразити, а вийшло, що це другорядне і взагалі