Стефані Маєр - Затемнення

дві ночі, а завтра я відвезу тебе і заберу зі школи.

Я повернулася до вікна, зціпивши зуби.

— Вибач, — сказала Аліса без натяку на каяття. — Едвард мене підкупив.

— Чим? — процідила я крізь зуби.

— «Поршем». Точно таким, як я викрала в Італії, — вона щасливо зітхнула. — Мені не можна їздити на ньому у Форксі, але якщо хочеш, можемо перевірити, як довго звідси до Лос-Анджелеса, — б’юся об заклад, що привезу тебе додому до півночі.

Я глибоко вдихнула.

— Мабуть, я пас, — зітхнула я і здригнулась.

З неймовірною швидкістю ми подолали повороти під’їзної алеї. Аліса заїхала в гараж, і я швидко оглянула машини. Там був великий джип Еммета, червоний автомобіль Розалії з відкидним верхом, а посередині — сяючий канарково-жовтий «Порш».

Аліса граційно випурхнула з машини, наблизилася до свого хабара і ніжно провела рукою по всій його довжині.

— Гарний, хіба ні?

— Гарний — не те слово, — пробурчала я скептично. — І він подарував тобі оце, щоб ти два дні протримала мене в заручниках?

Аліса скорчила міну.

Секундою пізніше мені стукнуло в голову, що до чого, і від жаху я зойкнула.

— Це за кожний раз, коли його не буде?

Вона кивнула.

Я хрьопнула дверцятами і важким кроком пішла в будинок. А вона пританцьовувала біля мене, не відчуваючи жодних докорів сумління.

— Алісо, тобі не здається, що це трохи схоже на ув’язнення? На психологічні тортури?

— Ні, не здається, — пирхнула вона. — Це ти, здається, не розумієш, якими небезпечними можуть бути вовкулаки. Особливо коли я їх не бачу. Едвард не може подбати про твою безпеку. Не треба бути такою легковажною.

Я відповіла уїдливо:

— А вурдалацька «вечірка в піжамах» — це просто ідеал свідомо безпечної поведінки.

Аліса засміялася.

— Я зроблю тобі педикюр і все, що захочеш, — пообіцяла вона.

Це вже було не так погано, зважаючи на той факт, що мене утримували проти волі. Есме принесла смачну італійську їжу, яку вона замовила в Порт-Анджелесі, а Аліса підібрала мої улюблені фільми. Навіть Розалія була там і тихо сиділа в кутку. Аліса наполягла на педикюрі, й у мене майнула думка, що вона діє по списку, який, очевидячки, склала після перегляду паршивих комедійних шоу.

— Коли ти лягатимеш спати? — запитала вона, коли нігті на моїх ногах заблищали, пофарбовані у криваво-червоний колір. Здавалося, мій настрій ніскільки не охолодив її запалу.

— Я зовсім не хочу спати. Але завтра треба йти в школу.

Вона надулася.

— А де мені спати? — я зміряла поглядом канапу, яка була явно закоротка. — Ти не можеш просто тримати мене під наглядом у моєму власному будинку?

— І що це буде за вечірка в піжамах? — Аліса роздратовано похитала головою. — Ти спатимеш у Едвардовій кімнаті.

Я зітхнула. Принаймні канапа у його кімнаті була довша за цю. Зрештою, там на підлозі лежав такий товстий золотисто-жовтий килим, що на ньому можна буде спати майже як на ліжку.

— Можна хоча б з’їздити додому по речі?

Вона розпливлася в усмішці.

— І це також передбачено.

— Можна мені скористатися вашим телефоном?

— Чарлі знає, де ти.

— Я не збираюся дзвонити Чарлі, — насупилася я. — Може, у мене є плани, які треба скасувати.

— Е-е, — вона завагалася, — я не зовсім певна щодо цього.

— Ну ж-бо, Алісо! — заскиглила я.

— Гаразд, гаразд, — сказала вона, вигулькнувши з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася, тримаючи в руці мобільний телефон. — Прямо він цього не забороняв… — пробурмотіла вона сама до себе, віддаючи мені телефон.

Я набрала номер Джейкоба, сподіваючись, що цієї ночі він не бігає у лісі разом зі своїми друзями. Мені пощастило — трубку взяв Джейкоб.

— Алло?

— Привіт, Джейку, це я.

Аліса спочатку дивилася на мене безвиразним поглядом, а потім розвернулася і всілася на канапу поміж Розалією та Есме.

— Привіт, Белло! — сказав Джейкоб, миттю насторожившись. — Що сталося?

— Нічого хорошого. Я не зможу приїхати до тебе в суботу. Хвилину в трубці було мовчання.

— Дурний кровопивця, — нарешті вилаявся він. — Я гадав, що він поїхав. Тобі не можна жити нормальним життям, коли його немає? Чи він замкнув тебе у труні?

Я засміялася.

— Не бачу нічого смішного.

— Я сміюся тому, що ти майже вгадав, — сказала я йому. — Але це не має значення, тому що в суботу він повертається.

— І годуватиметься у Форксі? — безцеремонно запитав Джейкоб.

— Ні, — я постаралася не дратуватися на Джейкоба, хоча була майже така ж розгнівана, як і він. — Він поїхав трохи раніше.

— Гей, слухай, приїзди зараз, — вигукнув він із несподіваним ентузіазмом. — Ще не так пізно. А хочеш, я сам приїду до Чарлі?

— Та я б не проти. Але я не в Чарлі, — сказала я кисло. — Я потрапила, так би мовити, в полон.

Він замовк, обмірковуючи почуте, а потім загарчав.

— Ми витягнемо тебе звідти, — рішуче мовив він, автоматично переходячи на множину.

Холодок пробіг по моїй спині, але я відповіла у легкому жартівливому тоні.

— Звучить спокусливо. Мене тут катували — Аліса фарбувала мені нігті на ногах.

— Я серйозно.

— Не треба. Вони просто намагаються утримати мене в безпеці.

Він знову загарчав.

— Я знаю, що це безглуздо, але вони це роблять від щирого серця.

— Від щирого серця! — пирхнув він.

— Вибач за суботу, — перепросила я. — Мені вже пора в ліжко, — (на канапу, уточнила я подумки), — але я тобі скоро ще подзвоню.

— Ти впевнена, що вони тобі дозволять? — запитав він ускіпливим тоном.

— Не зовсім, — зітхнула я. — На добраніч, Джейку.

— До зустрічі.

Аліса уже була тут як тут і простягала руку по телефон. Але я вже робила інший дзвінок. Вона побачила номер.

— Не думаю, що він узяв із собою телефон, — сказала вона.

— Я залишу повідомлення.

Чотири рази прозвучав виклик, а потім — короткий гудок. На автовідповідачі жодного привітання.

— Ти влетів у халепу, — сказала я, підкреслюючи кожне слово. — У велику халепу. Скажені гризлі здадуться тобі кошенятами порівняно з тим, що чекає на тебе вдома.

Захлопнувши телефон, я поклала його в її витягнуту руку.

— От і все.

Вона усміхнулася.

— А це забавно — гратися в заручники.

— Я пішла спати, — оголосила я, прямуючи до сходів. Аліса почимчикувала слідом.

— Алісо, — зітхнула я. — Я не збираюся тікати. А якби збиралася, то ти б уже про це знала і піймала б мене на першій же спробі.

— Я просто хотіла показати, де лежать твої речі, — безневинно промовила вона.

Едвардова кімната розташувалася в кінці коридору на третьому поверсі — важко помилитися, навіть якби будинок був незнайомий. Та коли я увімкнула світло, то зупинилася, збита з пантелику. Невже