Ернст Теодор Амадей Гофман - Золотий горнець

прожене від порога поганого боржника, що прийшов нарешті заплатити гроші, які давно позичив? А вам, люди добрі, — так звернувся Мартін до майстрів, що сиділи навкруги, — вам, люди добрі, нарешті сяйнуло, що таки Я — Я повинен бути цехмістром вашого шановного цеху? Чого б ви хотіли від цехмістра? Чи він мав бути найвправніший у своєму ремеслі? То підіть подивіться на мою двовідерну бочку, зроблену без вогню, на мій найкращий витвір, і тоді скажете, чи хто з вас може похвалитися, що його вироби такі самі гарні й міцні? Чи хочете, щоб цехмістер мав статки-маетки? То прошу до моєї господи, я повідчиняю вам свої скрині, і ви замилуєтесь блиском золота й срібла. Чи треба, щоб цехмістра, поважали всі від малого до великого? То спитайте наших шановних панів радників, спитайте князів і лицарів, що мешкають навкруги нашого доброго міста Нюрнберга, спитайте незгубного єпископа бамберзького. Спитайте, що всі вони скажуть про майстра Мартша! Ну, гадаю, нічого поганого ви не почуєте. — Всі мовчали, тільки дехто часом непевно кахикав. Пан Мартін задоволено поплескав себе по гладкому Ігореві, усміхнувся, примруживши очі, й повів: — Але я бачу, я добре знаю: мені доведеться ще красно дякувати за те, що бот нарешті просвітив ваші голови. Ну що ж, коли я отримую гроші за свого роботу, коли винний сплачує мені «він борг, то я пишу внизу за рахунку, на розписці: «З вдячністю отримав, Томас Мартін, майстер-бондар». Отож і я від щирого серця диктую всім вам за те, що, вибравши мене за «свого цехмістра, ви сплатили свій давній борг, зрештою, обіцяю вам, що службу свого виконуватиму чесно й старанно. Цехові нашому, кожному з вас, коли буде треба, допоможу і ділом, і порадою, як тільки зможу, з усією сили. Дуже дбатиму про те, щоб наше преславне ремесло й надалі перебувало в тій честі й шані, що й тепер. Запрошую вас, достойний пане раднику, і всіх вас, мої любі друзі й майстри, на веселу гостину до себе наступної неділі. Там за чаркою доброго йоганнісбергера, гохгаймера або іншого благородного вина з мого багатого льоху, яке кому припаде до вподоби, ми в веселому настрої і порадимось про те, що тепер найперше треба буде зробити для нашого спільного добра. Іще раз найщиріше прошу вас завітати до мене.

Обличчя шановних майстрів, які під час промови Мартіна були добре нахмурились, тепер проясніли, і після глухого мовчання пішли веселі розмови, де багато говорилося про великі заслуги пана Мартіна та його знамениту пивницю. Всі обіцяли прийти в неділю, подавали новообраному свічконоші руки, і він щиро стискав їх, а декого з майстрів трохи тиснув до свого черева, немовби наміряючись їх обійняти. Розійшлися всі веселі, в доброму настрої.

ЩО БУЛО ПОТІМ У МАЙСТРА МАРТІНА ВДОМА

Трапилось так, що радник магістрату Якоб Паумгартнер, щоб попасти до своєї господи, мусив проходити повз дім майстра Мартша. І коли обидва, Паумгартнер і Мартін, опинились перед його дверима і Паумгартнер хотів іти далі, майстер Мартін зняв шапчину а голови і, шанобливо, низенько вклонившись, наскільки був спроможний, сказав радникові:

— О, якби ви не погордували та завітали хоч на часинку до моєї халупи, шановний пане! Зробіть таку ласку, щоб я міг, собі на втіху й радість, послухати вашої мудрої мови.

— Е, любий майстре Мартіне, — озвався, усміхаючись, Паумгартнер, — я залюбки у вас посиджу, але чому ви називаєте свій дім халупою? Я ж бо знаю, що в жодного з найбагатших наших городян немає в домі таких оздоб, як у вас. Хіба ж ви давно закінчили цю прекрасну будівлю? Таж дім ваш тепер став окрасою нашого славетного імперського міста, а про внутрішнє обладнання і мови нема, такого б не посоромився жоден патрицій.

Старий Паумгартнер мав рацію, бо щойно відчинилися блискучі, начищені воском двері в пишних бронзових оздобах, як вони опинились у просторому передпокої з гарно викладеною підлогою, з чудовими картинами на стінах, з майстерно вирізьбленими шафами та стільцями, що скидався майже на розкішну залу. Тому кожний охоче слухач наказу, що, за давнім звичаєм, був написаний віршем на таблиці, яка висіла теж біля дверей:

Хто хоче ступити на наші пороги,

Той мати повинен чисті ноги

Або добре мусить їх витирати,

Щоб господаря не стурбувати.

Догадатися треба самому,

Як вестися в домі чужому.

День був гарячий, і коли почало смеркати, то і в кімнатах стало парко й душно, тому майстер Мартін повій свого шляхетного гостя до просторої прохолодної парадної кухні. Так звали на ті часи в домах багатих городян кімнату, що хоч і була обладнана як кухня, але в ній не куховарили, а тільки виставляли напоказ різноманітне коштовне начиння, яким вона була оздоблена. Щойно ввійшовши, майстер Мартін гукнув:

— Розо!

Двері зразу відчинились, і ввійшла Роза, єдина донька майстра Мартіна.

Хотів би я, любий моєму серцю читачу, щоб ти якнай-яскравіше пригадав майстерні твори нашого великого Альбрехта Дюрера. Щоб перед тобою встали як живі пречудові дівочі постаті, сповнені величної вроди, ніжної лагідності і благочестя, такі, як на тих картинах. Уяви шляхетний тендітний стан, прекрасно закруглене лілейне чоло, рум'янець, що немов подих троянд пробігає по обличчю, вишневі гарячі губи, задивлені в далечінь мрійливі очі, що визирають з-під темних він, наче місячний промінь з-поміж густого листя, уяви собі шовкові коси, прегарно заплетені, уяви собі всю небесну красу цих цнотливих дівчат, і ти побачиш чудесну Розу. Бо ж як інакше зміг би оповідач змалювати тобі ту небесної вроди дівчину? Але дозволю собі тут згадати ще одного митця, молодого, талановитого, в груди якого запав світлий промінь тих прекрасних давніх часів. Я маю на увазі німецького художника Корнеліуса[33], що перебуває тепер у Римі. «Я й не шляхетна панна, я й не гарна!» Такою, як у Корнеліусових малюнках до могутнього «Фауста» Гете зображена Маргарита, коли вона промовляє ці слова, була, очевидно, й Роза, коли, побожна й соромлива, вона відчувала, що змушена відмовити бундючним женихам.

Роза скромно, як дитина, вклонилася Паумгартнерові, взяла його руку й притисла до своїх уст. Бліді щоки старого порожевіли, і, як вечірній промінь призахідного сонця, спалахнувши востаннє, золотить темне листя, так блиснув вогонь давно, минулої молодості в його очах.

— Еге! — скрикнув він дзвінким голосом. — Еге, мій любий майстре Мартіне, ви заможний, ви багатий чоловік, але найкращий небесний дарунок, яким господь вас наділив, — це ваша чудесна донька Роза. Коли вже в нас,