Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

Лише ввечері, лежачи в ліжку, вона почала міркувати про це, і дійшла висновку, що це ще нічого не означає. Навіть, якщо він і збирався зайти до неї, то не зробив цього вочевидь через те, що батьки поспішали, а він не хотів привертати їхньої уваги до знайомства з нею, знайомства, яке б їм явно не сподобалося. Заснула спокійно.

Проте назавтра біля полудня вона розхвилювалася, почувши знайоме гуркотіння двигуна. Його було чутно вже здалеку. І на Марисине здивування, темп цього гуркотіння зовсім не зменшувався. Справді, мотоцикл із ревом перетнув площу, майнув у вікнах і помчав далі.

«Може, він ще заверне?» — думала Марися, знаючи, що ошукує сама себе.

Стало цілком зрозуміло, що він про неї забув, і що не має найменшого наміру побачити її знову.

«То он воно як… — сказала дівчина до себе. — То й добре…»

Але добре не було. Гаптувати вона не могла. Руки тремтіли. Кілька разів укололася в палець. Ні про що інше думати не виходило. Якщо він поїхав дорогою, то напевне до Зеновичів. Ці Зеновичі — дуже багаті люди, і мають двох доньок на виданні. Про молодого Чинського давно говорили, що він ожениться з однією з них. Але тоді хіба можливі оті чутки про баронесу з Польщі?

«Зрештою, — з гіркотою думала Марися, — Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».

Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.

Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.

«Може, воно й на краще, — утішала себе Марися. — Пані Шкопкова має рацію, я не повинна задурювати собі ним голову».

Того ж таки вечора начальник місцевої пошти, пан Собек, був приємно вражений. Зустрів панну Марисю, як та поверталася додому, і коли запропонував їй прогулянку до Трьох Грушок, дівчина погодилася не вагаючись. Нічого дивного в тім би не було, якби йшлося про будь-яку іншу дівчину з Радолишок. Собек сміливо міг зарахувати себе до тих мужчин, що мають успіх у протилежної статі. Був молодий, непоганий на вроду, мав державну посаду з перспективою кар’єри, бо ж усім було відомо, що його дядько — неабияка персона в окружній дирекції. Крім того, пан Собек чудово грав на мандоліні, на прегарній, інкрустованій перламутром мандоліні, із якою в неробочі години ніколи не розлучався.

Оця мандоліна, а також інші вказані риси пана Собека помітно приваблювали молодих панянок. Усіх, чи то пак, майже усіх, з одним, проте, винятком, причому дуже прикрим для пана Собека. Марися, щоправда, завжди була з ним увічливою, проте ніколи не виявляла бажання ближче познайомитися й неодмінно відмовлялася від пропозиції піти на ковзанку, прогулянку чи на вечірку.

Якби пан Собек належав до чоловіків амбіційних, то давно вже припинив би свої спроби сподобатися Марисі. Але він був статечним, поважним хлопцем, примх чи капризів не мав, відсутністю терплячості не грішив, а що відзначався стійкістю сподобань, то час від часу повторював свої пропозиції.

І от того дня він таки переконався, що обрав слушну тактику.

Вони йшли поруч дорогою, добре знаною молодим і старим мешканцям Радолишок, до Трьох Грушок, дорогою, що нею колись старі, а тепер молоді, ходили парами, і яку пані аптекарка в’їдливо називала Коров’ячим променадом, бо туди й корів на пасовисько гнали.

З вікон плебанії, звідки ксьондз, що турбувався про моральність своїх парафіян, бачив цю дорогу мов на долоні й міг доволі чітко сказати, скільки наступного року відбудеться шлюбів, і хто саме вінчатиметься. Досить було помітити, що той чи інший парубок «вчащає» на прогулянки постійно з однією й тією самою панною. Висловлюючись звичайною мовою, казали, що «він із нею ходить», а це у свою чергу сприймалося як обітниця шлюбу, а в найгіршому випадку — як незаперечний прояв кохання. Чому це вбачалося саме в «ходінні», а не стоянні, сіданні чи іншій будь-якій зміні позиції людського тіла, у Радолишках ніхто не замислювався, і вже напевне не думав про це під час першої своєї прогулянки до Трьох Грушок із Марисею пан Собек.

Він думав тільки про панну Марисю, про те, що вона вбога, але дуже освічена і з кращими манерами, ніж в інших дівчат, що вона точно вродливіша за будь-яку з них, і що такої дружини не посоромився б навіть державний чиновник надзвичайно високого рангу. Свої ж думки він виражав тим, що тихенько бренькав на інструменті (він полюбляв сам так називати свою мандоліну) мелодію модного танго: «Чи покохаєш ти мене колись, Лоліто…»

На жаль, панна Марися, хоча й розуміла делікатний натяк танго, хоча й здогадувалася про наміри віртуоза, хоч і відчувала певну вдячність за таку честь, проте настрою партнера не поділяла. Вона навмисне пішла на прогулянку з паном Собеком, щоб розважитися, переконати себе, що Собек — людина порядна, і вона не повинна його уникати, бо він був би для неї відповідним чоловіком. Навіть ідеальним. Він не пив, не влаштовував скандалів, не гасав на мотоциклі, зате відзначався неабиякою сталістю. Не те, що дехто!.. Що з того, що він не такий розумний і манери в нього не такі вишукані. Цим нікого не зганьбиш…

Та всі ці аргументи, добра воля й прогулянка, що закінчилася лише коли зійшов місяць, романтичний настрій, прикрашений музикою й розмовами, виявилися ні до чого: Марися повернулася додому знеохочена, сумна й вирішила ніколи більше не ходити на прогулянки до Трьох Грушок ані з паном Собеком, ані будь із ким іншим.

Уночі їй наснився страшний сон. Вона бачила себе й молодого Чинського. Вони їхали мотоциклом із шаленою швидкістю, втікали від пожежі, яка їх весь час наздоганяла. І раптом перед ними опинилася прірва, вони впали на кам’янисте дно… Було так багато крові, а він сказав:

— Я помираю через тебе.

І вона відчула, що теж помирає й почала кликати на допомогу.

Коли розплющила очі й отямилася від сну, побачила, що над нею схилилася пані Шкопкова.

— Куди ніч — туди й сон! — сказала вона. — Що тобі наснилося, що ти так кричала?

У першу хвилину Марися хотіла розповісти їй усе, та пригадала собі, що пані Шкопкова вміє тлумачити сни, тож вирішила