Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

камізельку (що останнім часом стала йому до незручності тісною) і став поквапно нишпорити у своїх мізках, щоб не розчарувати миле створіння, котре звернулося до нього з такою довірою.

— У мене таке відчуття, — замріяно промовила Джейн, — що я сьогодні купатимусь у злочинах.

— Це чудове відчуття, — сказав полковник Бентрі, чоловік, чиїм гостем вона була. — Справді чудове. — І засміявся гучним і щирим солдатським сміхом. — Ти зі мною згодна, Доллі?

Його дружина, якій так несподівано нагадали про її світські обов’язки (вона саме подумки прикидала, де розташувати свої весняні клумби) з ентузіазмом погодилась:

— Звісно, чудово, — сказала вона цілком щиро, хоч і не знала, про що йдеться. — Я завжди так думала.

— Невже ви й справді так думали, моя люба? — сказала стара міс Марпл, і її очі іронічно зблиснули.

— Ви знаєте, міс Гел’єр, у нас у Сент-Мері-Мід не так багато відбувається подій моторошних, а ще менше — кримінальних, — сказав доктор Ллойд.

— Ви мене дивуєте, — озвався сер Генрі Клітерінґ. Відставний комісар Скотленд-Ярду обернувся до міс Марпл. — Я завжди думав, що, судячи з розповідей нашого друга, який сидить тут із нами, Сент-Мері-Мід — справжнє кубло злочинів і пороків.

— О, сер Генрі! — запротестувала міс Марпл, і червоні плями проступили на її щоках. — Я певна, що ніколи нічого подібного не казала. Я казала тільки, що людська природа в селі така сама, як і де завгодно, але там людина має більше нагод і дозвілля спостерігати все це з близької відстані.

— Але ви не завжди жили там, — сказала Джейн Гел’єр, усе ще звертаючись до лікаря. — Вам доводилося бувати в багатьох найекзотичніших місцях світу — місцях, де незвичайні події відбуваються!

— Це так, звісно, — промовив доктор Ллойд, усе ще гарячково міркуючи. — Так, звичайно… Так… Ага! Ось воно — я знайшов!

І відкинувся на спинку стільця, зітхнувши з полегкістю.

— Це сталося багато років тому — і я майже про все забув. Але факти були справді дивними — дуже дивними, скажу вам. І випадковий збіг обставин, який дав ключ мені до рук, був теж дивним.

Міс Гел’єр підсунулася разом зі своїм стільцем ближче до нього, наклала на губи трошки помади й наготувалася слухати. Інші також обернули до нього зацікавлені обличчя.

— Не знаю, чи комусь із вас доводилося бувати на Канарських островах, — почав лікар.

— Вони мають бути чудовими, — сказала Джейн Гел’єр. — Вони в південних морях, чи не так? Чи в Середземному морі?

— Я побував там на своєму шляху до Південної Африки, — сказав полковник. — Вершина гори Тенеріфе — чудове видовище, коли за нею сідає призахідне сонце.

— Випадок, про який я хочу вам розповісти, стався на острові Ґран-Канарія, а не на Тенеріфе. Відтоді минуло вже чимало років. У мене тоді дуже погіршилося здоров’я, і я мусив покинути свою практику в Англії та поїхати за кордон. Я практикував у Лас-Пальмасі, головному місті на острові Ґран-Канарія. У багатьох відношеннях я дуже втішався тамтешнім життям. М’який і сонячний клімат, чудові умови для купання (а я справжній ентузіаст купання) та серфінґу, морське життя порту приваблювали мене. Кораблі з усього світу зупинялися в Лас-Пальмасі. Я мав звичай щоранку прогулюватися по молу, опанований набагато більшою цікавістю, аніж будь-яка представниця прекрасної статі, що прогулюється по вулиці між крамницями капелюшків.

Як я вже сказав, кораблі з усього світу заходять до Лас-Пальмаса. Іноді вони зупиняються там на кілька годин, іноді — на день або два. У тамтешньому найбільшому готелі, який називається «Метрополь», ви побачите людей усіх рас і національностей — таких собі перелітних птахів. Навіть люди, котрі добираються до Тенеріфе, зазвичай зупиняються на кілька днів там, перш ніж перетнути широку морську протоку, що відокремлює Ґран-Канарію від сусіднього острова.

Моя історія починається там, у готелі «Метрополь», одного четвергового вечора в січні. Саме були танці, а я та мій приятель сиділи за невеличким столом і спостерігали за сценою. Ми зауважили досить велике вкраплення англійців і представників інших національностей, але більшість танцюристів були іспанцями; а коли оркестр заграв танго, то в танцювальне коло вийшли лише з півдесятка пар інших національностей. Усі вони танцювали добре, і ми сиділи та милувалися цією картиною. Одна жінка стала особливим предметом нашого захвату. Висока, вродлива й гнучка, вона рухалася з грацією напівприрученої самиці леопарда. Від неї віяло якоюсь небезпекою. Я сказав так своєму другові, і він погодився.

«Такі жінки, як ця, — сказав він, — неодмінно мають свою історію. Життя не може їх оминути».

«Краса — мабуть, дуже небезпечне надбання», — зауважив я.

«Справа не тільки в красі, — заперечив він. — Тут є й щось інше. Подивися на неї знову. Навколо цієї жінки або з її вини неодмінно має щось відбуватися. Як я вже сказав, життя просто не може її оминути. Дивні й загадкові події завжди супроводжуватимуть її. Досить подивитися на неї, щоб це зрозуміти».

Він помовчав, а тоді з усмішкою додав:

— Так само, як, глянувши на отих двох жінок, ти відразу зрозумієш, що з ними нічого надзвичайного статися не може. Вони створені для безпечного та безподійного існування.

Я простежив за його поглядом. Дві жінки, яких він мав на увазі, щойно сюди прибули — голандський пароплав компанії Ллойд причалив у порту цього вечора, і його пасажири тільки-но почали з’являтися в ресторані.

Коли я подивився на тих двох жінок, то відразу зрозумів, що хотів сказати мій товариш. То були дві англійські леді — досконало милі та люб'язні англійки, котрі подорожують світом і яких ми часто зустрічаємо за кордоном, їхній вік, я сказав би, наближався до сорока років. Одна з них була русява й трошки — зовсім трошки — занадто повна. Друга була чорнява й трошки — знову ж таки зовсім трошки — схильна до кощавості. Вони, як то кажуть, належали до тієї породи жінок, що добре збереглись, одягнені в скромні й добре скроєні твідові костюми й невинні щодо будь-яких зловживань косметикою. Вони мали той вигляд спокійної впевненості, право на яку належить англійським жінкам від народження. У жодній із них не можна було помітити нічого незвичайного. Вони були точно такі, як і тисячі їхніх сестер. Вони, безперечно, побачать усе, що мають намір побачити, за допомогою путівників Бедекера й будуть сліпі до всього іншого. Вони навідуватимуться до англійських бібліотек і відвідуватимуть англіканську церкву повсюди, де їм доведеться побувати, і було дуже ймовірно, що одна з них або й обидві трохи малюватимуть. І, як слушно сказав мій друг, нічого загадкового чи незвичайного не може