Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

якщо не брати до уваги того, як він заробляв бабки. А бабки, на відміну від нас, йому справді були потрібні – він жив сам і утриму­вав свою божевільну матінку, що цілими днями сиділа в наглухо зачиненій квартирі, інакше б дав­но втекла світ за очі. Здається, в неї була параної-дальна шизофренія. А Яцик був у неї пізньою дитиною, він народився від якогось польського пройдисвіта, що приїхав на завод його матінки стажуватися на кілька місяців, а потім звалив назад

у свою Польщу, залишивши по собі подарунок, тобто Яцика, і кількасог злотих, які при сонку ніде було обміняти на нацвалюту... А потім Яцик, влас­не, народився, він жив собі спокійно до десяти ро­ків, аж доки його мама не втратила на виробництві руку й у неї поступово не почала падати планка. Коли Яцикові було 16, він уже повністю її утриму­вав, інша річ, як...

Знаєш, у кожному газетному кіоску є товсті журнали з рекламними оголошеннями. Зрештою, у них нема нічого цікавого, окрім розділу зна­йомств, який я час від часу гортаю й ніяк не нади­вуюся, що хтось може шукати дружбу, кохання, секс, якісь там почуття в таких от каталогах, де все розташовано за абеткою й зазіповано до кількох рядків. Словом, в одному з таких журналів се­ред оголошень а ля «молода пара шукає хлопця-бі для поїздки на море» я якось знайшов оголошен­ня нашого Яцика, мовляв, молодий, вродливий, доглянутий хлопець, м'язи й то-сьо, диплом ма­сажиста, виконає будь-які еротичні фантазії біз-нес-леді, а знизу стояв номер Яцикової мобіли. Так-так, чувак був звичайнісінькою бляддю, чи то пак блядем, але я його за це не засуджував – його божевільній мамі справді були потрібні якісь до­рогі ліки. «Дешевше було б купувати кокаїн», – казав я йому час від часу, коли він, набухавшись, тицяв мені під носа аптечні чеки й матюкався.

Коротко кажучи, він спав із підтоптаними стервами (я чомусь свято переконаний, що всі бізнес-леді – стерви еіс.) й отримував за це чес­но зароблені бакси, адже кожен працює, як мо­же. Але якось Яцик сильно забухав, на ньому

не було лиця, й пін раї по раз позичав у мене баб­ки, яких у мене «самого майже не було. Я, звісна річ, давав, бо Яцик просив на ліки для матінки, а насправді все просаджував на бухло.

—Чувак, – питав я, – я все розумію, але ти що, лікуєш тепер свою маму горілкою?

—Я віддам, – казав Яцик, не відповідаючи на моє питання.

—Чувак, та що з тобою таке? – знову питав я.

—Нічо, – скрушно хитав головою він.

—Не ладиться з бізнес-леді? – я був один із небагатьох, хто знав, як він заробляє.

—Я зав'язав із цією хєрнею, – сказав Яцик.

—Але як же ти тепер?

Проте Яцик навідріз відмовився відповідати. Тим не менше, десь за півроку ми набралися з ним у якомусь барі, і я нарешті про все дізнав­ся. Пізно вночі ми повертались додому, й він побачив на дорозі якусь дворнягу. Яцик ганявся за бідолахою кілька кварталів, жбурляючи в неї все, що трапляло під руку. Я ледь його наздогнав і силоміць завалив на лавку. Яцик зіщулився, наче мала дитина, обняв голову руками й запла­кав. «От халепа, – подумав я, – у чувака теж па­дає планка, певно, спадкове...»

—Слухай, Яцику, це факт, життя хрінове, ти випив... але собака, цей довбаний собака, за яким ти ганявся, він тут до чого?

—Та їбав я, їбав я всіх собак, – пробелькотів Яцик, давлячись сльозами...

І тут його раптом прорвало. Півроку тому він приїхав на виклик до якоїсь лярви, їй бу­ло за п'ятдесят. Я вже почав був думати про

Рейк'явік, – казав Яцик, – розумієш, кожен раз, як мені доводилось трахати таку рухлядь, я думав про Рейк'явік – годі мені ставало хоч трохи легше. Я трахав їх, входячи в своєрідну нірвану, марячи Рейк'явіком, інакше б у нашій сім'ї було двоє божевільних, ти мене розумієш, Баз?

– Да, Яцику, – кивав я, – розумію... Рейк'я­вік.

Одним словом, еротична фантазія тієї старої полягала в тому, аби Яцик, якщо я правильно його зрозумів, зайнявся якимись там збочення­ми з її пінчером. У перелікові Яцикових послуг, звісна річ, нічого такого не було, тому він просто послав її під три чорти, вдягся й хотів був піти... Але тут курва покликала свого тупого сек'юриті, й той почав погрожувати Яцику пушкою. Ну, і все, власне. Як виявилося, нірвана з Рейк'я­віком у таких випадках зовсім не допомагає.

Перегодом Яцик хотів накласти на себе руки, але згадав про свою бідолашну матінку й просто безбожно забухав. А поки він бухав, матінка май­же безболісно відійшла у світ кращий, сплутав­ши на кухні лимонад із оцтом. Яцик поховав її й забухав ще сильніше, та за кілька місяців огов­тався й ударив по гальмах. Він продав квартиру, бо там усе нагадувало про матір, а на виручені гроші купив собі права й вонмобіль, таку собі ха­ту на колесах, став кришнаїтом, це безкоштовно, і так собі кружляв по місту, час від часу пуска­ючись у мандрівки країною... «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це Біл Даун.

Коли сонце відривається від горизонту санти­метрів на десять, ну, якщо міряти на око вказівним і великим пальцем, Яцик усе-таки передзвонює.

– Да, окей, Яцику, – цього разу з ним гово­рить Ікарус, – ніякого м'яса, гроші на бензин... –киває головою він. – А де тебе шукати? Де-де?На П'ятихатках? Де саме, чувак? Як це не знаєш?Але ж вони, блін, великі... Ну гаразд-гаразд, зна­йдемо якось...

Сьома година ранку. Місто починає поволі оживати.

—Ніякого м'яса, це кришнаїти так... про жінок? – очі в мене повільно, але вперто за­плющуються.

—Про вбитих тварин... Усі кришнаїти вегета­ріанці... У нього навіть собака вегетаріанець, мо­жеш собі уявити?

—Яцик наважився завести собі собаку?

—Виходить, що так. Французький бульдог, звати Сигнал. Каже, потрясно медитує...

—Здуріти можна...

—Можна, але не треба...

—І що він узагалі говорить?

—Говорить, якщо ми дістанемо бабки на бен­зин, то можемо в нього пожити, і взагалі, він нас куди завгодно, хоч на море відвезе... Але ніяких убитих тварин.

– Ікарусе, ми з тобою самі, як убиті твари­ни, а вбитим тваринам на морі робити нічого,це вже мені повір...

Ми спимо десь до дев'ятої, наче люзні, аж до­ки нашу бетонну кімнату остаточно не прогріває

сонце й вона не починає нагадувати мікрохвильо­ву пічку, а ми з Ікарусом двійко курчат гріль – але худих