Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Що сколихнули мою душу колись.

Пісня мала назву «Зернята любові», дарма що любов не була першим, що спадало мені на думку, коли в мене перед очима була верба; навпаки, вона завжди нагадувала мені про Офелію (шекспірівську, не мою), котра втопилася обіч верби.

Окрім латки трави завбільшки з носову хусточку, з одного боку верба міс Маунтджой цілковито заполоняла собою обійстя, обнесене зубцями огорожі. Іще на підступах я відчула тутешню вогкість: схилене гілля утворювало зелений куполець, через що тут було обмаль світла, і в мене склалося дивне враження, неначе мене накрила товща води. Яскраво-зелений мох робив ґанок подібним до кам’яної губки, і сліди від води скорботними чорними пальцями везькалися по жовтогарячому тиньку.

На дверях висів окиснений мідний молоточок із позеленілим видком лінкольнівського чортеняти.[78] Намагаючись бути обережною, я підняла його й кілька разів стукнула у двері. Мені довелася чекати, і я непритомно водила очима по обидва боки, сподіваючись, що хто-небудь визирне з-за фіранок.

Але брудний тюль не ворухнувся. Здавалося, у будинку не було жодного живого струменя повітря.

Ліворуч стежка, вимощена старим потертим каміняччям, робила різкий скрут за будинок, і, постоявши коло дверей хвилинку чи дві, я почимчикувала стежкою.

Затильні двері майже повністю зникли в доземних гірляндах вербового листя, які обнадійливо гойдалися, неначе готова піднятися соковито-зелена театральна завіса.

Я приклала долоні дашком до одного з крихітних віконець. Ануж, якщо зіпнутися навшпиньки…

– Яким вітром тебе сюди занесло?

Я рвучко обернулася.

Міс Маунтджой стояла ззовні купольця з вербового гілля й пильно дивилася на мене. Крізь листя я бачила лише прямовисні тіні на її обличчі, але від того, що я вгледіла, мені похололо в грудях.

– Це я, міс Маунтджой… Флавія, – сказала я. – Я хотіла подякувати вам за допомогу в бібліотеці.

Вербове гілля тривожно зашелестіло, і міс Маунтджой вступила до шатра із зелені. В одній руці вона тримала садові ножиці, і мене дуже непокоїло її мовчання. Її очі, схожі на дві навіжені родзинки на зморщеному обличчі, не відривалися від мене.

Я відсахнулася, коли вона зробила крок на стежку, відрізаючи мені шляхи до відступу.

– Мені добре відомо, хто ти така, – сказала вона. – Твоє ім’я – Флавія Сабіна Долорес де Люс, і ти наймолодша донька Джако.

– Ви знаєте що він – мій тато? – видушила із себе я.

– Звісно, я знаю, дівчинко. Людина мого віку знає багато чого.

Незрозумілим чином, не встигла я припнути язика, як правда вирвалася з мене, як корок із пляшки.

– Долорес – це вигадка, – зізналася я. – Подеколи я прибріхую.

Вона підступилася до мене.

– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.

Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.

– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.

Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.

– Нараяла міс Кул, безсумнівно?

Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.

– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.

– Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було?

Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею.

– Ні, – пошепки сказала я.

– Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке.

– І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька.

На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова.

– Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність.

– Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я.

Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені.

– Аякже, – сказала вона. – Лоуренс де Люс. Джако. Твого тата кликали Джако. Шкільне прізвисько, проте навіть слідчий називав його так. Джако. Він вимовляв це настільки лагідно на допиті, майже сердечно – неначе всіх у суді зачарувало це наймення.

– Мій тато давав свідчення на допиті?

– Атож, він свідчив – як і вся ватага. У ті часи такі справи вели саме так. Він усе заперечував, звісно ж, будь-яку причетність. З колекції директора поцупили цінну поштову марку, і ніхто не міг сказати нічого, окрім: «О ні, сер, це не я, сер!» Немовби марка якимись чарами відростила брудні пальчики й сама себе викрала!

Мені кортіло сказати їй, що мій тато не злодій і не брешко, однак раптом у моїй голові промайнула думка: хоч би що я сказала, нічого не змусить цей старезний казанок перемінити свої погляди. Я вирішила проковтнути пілюлю.

– Чому ви пішли з церкви сьогодні вранці, не добувши до кінця? – запитала я.

Міс Маунтджой шарпнулася, неначе я вихлюпнула склянку води їй межи очі.

– Ти говориш щиро, еге ж?

– Атож, – відповіла я. – Це якось пов’язано з молитвою вікарія за незнайомця серед нас, правда ж? Людину, тіло якої я знайшла на городі в Букшоу.

Вона засичала крізь зуби, як чайник.

– Так це ти знайшла тіло? Ти?

– Атож, – відповіла я.

– Тоді скажи мені от що – він мав руде волосся? – вона стулила очі й не розплющувала їх, чекаючи на мою відповідь.

– Так. Він мав руде волосся.

– За дароване нам подякуємо Господу від усієї душі, – видихнула вона, перед тим як розплющити очі. Як мені видалось, така реакція не просто дивна, але й певною мірою нехристиянська.

– Щось я не розумію, – випалила я. І я направду не розуміла.

– Я в одну мить упізнала його, – розтлумачила вона. – Навіть після стількох років я впізнала його, тільки-но побачила цю копицю рудого волосся, яка виходила з «Тринадцяти селезнів». Коли б цього було недостатньо, його панібратство, зарозуміла самовпевненість, ці крижані блакитні очі – будь-яка із цих рис – підказали б мені, що це Горацій Бонепенні повернувся в Бішоп-Лейсі.

У мене виникло відчуття, ніби ми забрели далі, ніж я собі думала.

– Можливо, тепер ти втямила, чому я не захотіла брати участь у молитві за вічний спокій підлої душиці цього хлопчака – цього чоловіка.

Простягнувши руку, вона взяла в