Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Та що ж це — чого б тобі просто не відповідати на запитання?!

— Але Фішерман не має особистого інтересу в тому, щоб зростання наших акцій уповільнювалось?

— Звідки мені знати?

— Якщо не має, отже, є люди, яким треба нас принижувати в його журналі. Фішерман — просто їхня…

Я удавав, що шукаю слово, яке забув, ворушачи руками в повітрі.

— Я не прихильник теорії змови.

— Ех, я оце не можу згадати слово. Як оце називають того, хто дозволяє собою маніпулювати?

— Алане, мені треба працювати.

— Але ж ні, дайте відповідь на це запитання! Я ж день змарную, шукаючи слово.

— Зосередьтеся на своїй роботі — і все буде чудово.

— Та ось на кінчику язика крутиться…

— Ну то сплюньте його — але не в моєму кабінеті.

Він чи не вперше спробував виявити почуття гумору — але мені було геть не смішно. Так-так, швиденько треба було його змотивувати мені відповісти.

— Дайте оце слово — і я відразу щезну.

— Лялька.

— Та ні, то не те… Інше.

— Не дратуйте мене.

— Ну дайте синонім.

— Річ. Він — чиясь річ. Підходить?

— Ні, це теж не те.

— Але ж доведеться вам цим удовольнитися.

— Дайте ще синонім.

— Мені треба працювати.

— Ну, будь ласка…

— До побачення.

Тон його був безапеляційним, і він знов занурився в папери, не дивлячись на мене.

Я вийшов, трохи розгублений. Ну що ж, я намагався. Це вже щось. Помилкою, мабуть, був мій ентузіазм. Щоб «обійняти його всесвіт», треба було не просто говорити на тему, яка його цікавить, але треба було взяти його стиль спілкування — серйозний, раціональний, чіткий, малослівний. Ще краще, якби я від того отримував задоволення. Але ж чи зміг би я спонукати його говорити більше? Не впевнений. У будь-якому разі я був близький до успіху.

Щойно я сів у себе в кабінеті, як до мене прийшла Аліса, щоб обговорити перемовини з одним з її клієнтів. Ми говорили хвилин десять. Аж тут я почув кроки Фостері в коридорі. Вперше він пройшов повз мої двері. Ступив крок назад і повернув голову з непорушним обличчям.

— Маріонетка!

І продовжив іти.

Аліса повернулася до мене, шокована, що начальник щойно обізвав мене ось так.

Я почувався щасливим.

~ 14 ~

Із Ґреґуаром Ларше завдання було ще важчим. Якщо Фостері не любив розмов, позбавлених для нього інтелектуального інтересу, Ларше не зносив тих, хто відвертався від мети, — кожна мить часу мала слугувати битві за його успіх.

Думаючи про це, я відкрив для себе одну річ: як маніпулятор, він час від часу припускав обмін люб’язностями, якщо відчував, що це підвищить мотивацію працівника. Мотивований підлеглий — продуктивний підлеглий, а отже, слугує його інтересам.

Тому було не складно з ним заговорити про його сім’ю. Відтак ми перейшли до теми про дозвілля, прогулянки з дітьми — і маріонетки з’явилися в найбільш невимушеній розмові у світі.

Що ж, маніпулювати маніпулятором несе задоволення.

Я отримав п’ять СМС від Дюбрея протягом дня — щоразу виходив палити на тротуар, не розуміючи справжньої причини.

Мій день закінчився в кабінеті Аліси, де та знову розмовляла про своє занепокоєння поганим функціонуванням компанії. Тома зайшов до нас, щоб попрощатися, вимахуючи перед нами своїм новеньким BlackBerry останньої моделі. Раптом у мене виникло одне непереборне бажання…

— Я сьогодні вів співбесіду з дуже крутим кандидатом. Неймовірний профі, — сказав я.

— Справді?

Щоразу, коли хтось казав про когось добре в його присутності, посмішка на його обличчі завмирала, наче цінність іншої людини несла загрозу його власній поважності.

— Колишній фінансовий директор. А який має вигляд! Блискучий look!

Аліса дивилася на мене трохи здивовано.

— Він дістав ручку, щоб записувати. Така гарна! Здогадайся, який бренд…

— Montblanc? — спитав він.

Еге ж, як у тебе самого… Розслабся!

— Не вгадав. Спробуй ще.

— Кажи вже, — сказав він. Посмішка помітно сходила.

— Dupont! Із золотим пером! Уявляєте — Dupont!

Я аж витріщив очі, аби показати, як я вражений. Замість посмішки він скривився. З обличчя Аліси я зрозумів, що вона здогадалася про мій невеличкий розіграш.

— Справжній Dupont? — спитала вона, удаючи недовіру.

— Справжнісінький.

— Оце так! Це ж треба…

— Звісно ж, таке не щодня бачиш.

— Це йому надає іміджу переможця. Знайти чудову роботу для нього не буде проблемою.

Я запитував себе, як далеко можна зайти до моменту, поки Тома щось запідозрить.

— Мабуть, усі дівчата коло нього впадають.

— Певно, що так.

О, це вже було занадто… Але Тома уважно слухав нас. Він настільки був певен, що вартість об’єктів власності надає поважності власнику, що не бачив, наскільки безглузді були наші вигуки: усе цілком вписувалося в його картину життя.

Зрештою, він побажав нам гарного вечора й пішов. Ми ледве дочекалися, поки він відійде достатньо далеко, і розреготалися.

Було близько восьмої години, тож я вирішив і собі піти. Я вийшов на вулицю й не втримався — роззирнувся навкруги. Наче ніхто за мною не стежив. Я зайшов до метро й за півхвилини мусив вискочити — Дюбрей наказав іще випалити сигарету. Співпадіння мене бентежило. Я ще раз обдивився. Було пізно, тож перехожих у діловому кварталі було менше. Я не бачив нічого підозрілого.

За три хвилини я знову спустився в метро. Вирішив потренуватися в синхронізації жестів, про яку геть забув. Досі я лише торкався всесвіту іншого, намагаючись мислити як він, переймаючись його турботами й цінностями.

Підійшов потяг, який різонув виском коліс, як, бува, крейда по дошці. Безхатько на лаві щось собі нерозбірливо пробурчав, пахнувши алкоголем.

Вагони проносились перед моїми очима один за одним, потім потяг різко загальмував, трусонувши небагаточисельних байдужих пасажирів, які звикли до таких подорожей. Я зайшов. Обіцянка Дюбрея відкривала можливості розпочинати стосунки з людьми, чиї манери й поведінка дуже різняться від моїх. Я оглянув кількох пасажирів і зупинився на здоровенному африканці в кросівках та чорній шкіряній куртці. Куртка була розстебнута, під нею — сітчаста футболка, крізь яку проглядало могутнє тіло. Я сів навпроти, так само сутулячись, як він. Намагався подивитися йому у вічі, але погляд його блукав десь у тумані. Я намагався відчути те, що відчуває він, щоб краще ввійти в його всесвіт. Це не так просто… та й костюм тисне… Трохи послабив краватку, потім спробував уявити, що я одягнений, як він, навіть із таким самим важким золотим ланцюгом на шиї. Від такої картини мені стало смішно. Він змінив позу — і я одразу ж скопіював її. Треба було тримати зоровий контакт…

Я невідривно дивився на