Алессандро Барікко - Море-океан

полягає не в цім. Не про цю дорогу з ґрунту, пилу та каміння ми мову ведемо. Обговорюємо ми геть інший шлях. І біжить він не ззовні, а всередині. Отут усередині. Не знаю, чи ви уявляєте: моя дорога. У кожного така є, Ви теж, мабуть, знаєте, що, між іншим, Ви теж належите до проекту цієї машини, якою ми є, усі, кожен по-своєму. Дорогу всередині мають усі. Вона здебільшого полегшує завдання цієї нашої подорожі, лише зрідка ускладнюючи його. Зараз один із тих випадків, коли вона його ускладнює. Підсумовуючи, ця дорога, та, що всередині, розтікається, а, розтікшись, благословенна, зникає. Трапляється. Повірте мені. І це неприємна річ.

Ні.

Гадаю,

це

Господь Бог

був,

гадаю,

морем.

Море

плутає хвилі,

думки,

вітрильники,

розум тебе обманює несподівано,

і дороги,

які існували ще вчора,

стали тепер нічим.

Тим паче гадаю,

гадаю,

ця Ваша знахідка

про всесвітній потоп

була,

насправді,

геніальною вигадкою.

Бо,

прагнучи

знайти

кару,

я питаю себе:

чи можна було вигадати

щось краще,

як залишити бідолаху християнина

самого

посеред цього моря.

Жодного суходолу.

Нічого.

Скелі.

Покинутих уламків.

Анічогісінько.

Жодного знаку,

який би підказав,

куди йти,

щоб дістатися своєї смерті.

Отже, бачте,

Господи Боже милостивий,

море —

це такий собі

невеличкий

усесвітній потоп.

Кімнатний.

Стоїте,

гуляєте,

споглядаєте,

дихаєте,

балакаєте,

підглядаєте за ним

з берега, певна річ,

а воно

тим часом

забирає

ваші непохитні думки,

які були

шляхом,

упевненістю,

долею,

і

натомість

дарує

вітрила,

що гойдаються у твоїй голові,

як танець

жінки,

що

зводить

із розуму.

Даруйте за таку метафору.

Та нелегко пояснити,

чому не знаходиш більше відповідей,

несамовито вдивляючись у море.

Отже, зараз, прагнучи підсумувати, підсумовуючи, клопіт у тім, що я маю безліч доріг іззовні й жодної — усередині, ба навіть якщо точніше, всередині жодної, а ззовні — чотири. Чотири. Перша: я повернусь назад до Елізвін і залишуся там, з нею, це була б найперша причина, скажімо, такої моєї подорожі. Друга: продовжую путь та їду в готель «Альмаєр», який не є цілком корисним місцем з огляду на небезпечну близькість до моря, але водночас це неймовірно прекрасне місце, спокійне, легке, щемливе й досконале. Третя: простую прямо, не звертаючи в готель, повертаюся до барона, у Кервол, адже він чекає на мене, зрештою, загалом, моя домівка там і там моє місце. Принаймні було. Четверта: кидаю все, знімаю це чорне сумне вбрання, обираю дорогу навмання, опановую якесь ремесло, одружуюсь із жінкою дотепною, але не красунею, плоджу кількох діток, старішаю й потім помираю, діставши Ваше прощення, спокійний і зморений, як пересічний християнин. Як бачите, річ не в тім, що я не маю ніяких ясних думок, вони в мене ясні-ясні, але лише до певної межі в цьому питанні. Я пречудово знаю, у чім питання. А от саме відповіді мені бракує. Мчить цей екіпаж, а я не знаю куди. Розважаю про відповідь, й у голові моїй тьмяніє. Отже,

Цю пітьму

я збираю

й віддаю

Вам у руки.

І прошу Вас,

Господи Боже,

тримати її при собі,

лише годинку

потримати її в своїй руці,

скільки треба,

щоб розчинилася темінь,

щоб розчинилося зло,

які створює в голові

та пітьма,

й у серці

та пітьма —

потримаєте?

Можете

просто

схилитися,

подивитися на неї,

усміхнутися їй,

відчинити її,

крадькома подарувати їй

промінчик,

а потім відпустити її,

а я вже сам

знайду її,

подивлюся,

де подівся.

Дрібничка

для Вас

така вагома

для мене.

Чи слухаєте мене,

Господи Боже?

Невелика річ

питати Вас.

Немає образи в тому,

щоб сподіватися, що Ви слухаєте.

Не дурість

обманюватися, що…

Це ж усього-на-всього молитва,

яка, втім, є лише способом

занотувати аромат очікування.

Ви напишіть,

де заманеться,

шлях,

який я загубив.

Досить якогось знаку,

будь-чого,

легкої

подряпини

на склі

цих очей,

які дивляться

не помічаючи,

а я побачу.

Напишіть

на світі

єдине слово,

написане для мене,

я його прочитаю.

Торкніться ледве

на мить

цієї тиші,

і я відчую.

Не бійтеся,

бо я не боюсь.

І вислизає

ця молитва

завдяки силі слів

із клітки світу,

линучи хтозна-куди.

Амінь.

«Молитва за того, хто віднайшов свій шлях, а отже, відверто кажучи, молитва за мене».

Господи милостивий Боже,

майте терпіння,

це знову я.

Умирає повільно

цей чоловік,

умирає повільно,

мов прагнучи

розламати,

зім’яти

пальцями

залишки

життя в собі.

Барони вмирають, достоту як люди,

тепер це достеменно відомо.

Зараз я тут,

і, вочевидь,

тут було моє місце,

тут, біля нього,

барона, що помирає.

Хоче послухати

про доньку свою,

якої тут немає,

хтозна-де вона,

хоче почути,

що вона жива,

вона там,

не померла в морі

й видужала.

Я розповідаю йому,

і він помирає,

але ця смерть трохи менша,

така смерть.

Я поряд нього розповідаю

трохи тихіше,

і ясно,

що моє місце

було тут.

Ви забрали мене з дороги,

звичайної дороги,

та привели мене терпляче

о цій порі,

коли він мене потребував.

І я,

загублений,

о цій порі

знайшовся.

Божевіллям є

сподіватися,

що Ви слухаєте

у цей день,

справді слухаєте

мене.

Молимося,

щоб не залишатися на самоті,

молимося,

щоб порушити чекання,

навіть мріючи, щоб

Бог,

що Богові

подобається нас слухати.

Хіба не божевілля?

Ви почули мене.

Ви мене врятували.

Звісно, дозвольте покірно, але гадаю, що не було насправді потреби в тім, щоб звалювати подорож до Куартеля, яка, поміж іншим, дратувала місцевих, досить було б, мабуть, чогось легшого, стриманішого знаку, не знаю, чогось інтимнішого між Вами та мною. Приміром, якщо дозволите мені висловити зауваження, сцена про коней, які зупинилися мов укопані, на дорозі, якою я повертався до Елізвін, і ніяк не хотіли йти вперед, з технічного боку вийшла прекрасною, хоч, мабуть, аж занадто видовищною, як гадаєте? — я б і з меншими зусиллями все збагнув, утім, Вам же часом трапляється перестаратися, чи я помиляюся? Хай то як, а там, унизу, досі оповідають про цей випадок, така ж бо сцена не забувається. Підсумовуючи, гадаю, вистачило б і того сну про барона, у якому він, підводячись із ліжка, вигукував: «Отче Плюшу! Отче Плюшу!», по-своєму чудова витівка й краплі сумніву не залишала, я ж бо, справді, наступного ранку пустився в Кервол, бачте, зрештою небагато треба, по суті. Та ні, я Вам про це кажу, якщо Вам доведеться робити таке знову, то знатимете, у чому виправитися. Сон — дієва річ. Якщо хочете пораду, це чудова система. Щоб когось порятувати, за потреби.