Алессандро Барікко - Море-океан

Отак

я дістаю

це чорне вбрання,

журливе вбрання,

і ці пагорби,

веселі пагорби в очах

та за плечима.

In saecula saeculorum[5]

тут моє місце.

Все

набагато простіше зараз.

Зараз

усе

просто.

Те, що лишається зробити,

я й сам вмію.

Якщо треба щось,

Плюша,

який завдячує Вам життям,

знаєте, де знайти.

І нехай вислизає

ця молитва

завдяки силі слів

із клітки світу,

линучи хтозна-куди.

Амінь.

3. Енн Деверіа

Любий Андре, мій любий коханий тисячу років тому,

дівчинку, яка тобі передала цього листа, звати Діра. Я попросила її, щоб вона віддала його тобі прочитати, тільки-но ти приїдеш у готель, перше, ніж ти піднімешся до мене. До останнього рядка. І не думай її обманювати. Цю дівчинку не обдурити.

Отже, сядь. І послухай, що я скажу.

Гадки не маю, як тобі вдалося мене знайти. Адже це місце майже не існує. Якщо спитаєш про готель «Альмаєр», люди дивляться на тебе здивовано й не знають нічого. Якщо мій чоловік шукав недосяжне місце у світі, щоб я зцілилася, він його знайшов. Тільки Бог знає, як ти його теж відшукав.

Я отримала твої листи, і читати їх було нелегко. Болісно роз’ятрюються рани спомину. Якби я, перебуваючи тут, і надалі прагнула тебе й чекала, твої листи стали би для мене сліпучим щастям. Але це дивне місце. Дійсність здиміла, й усе обернулося на спогади. Навіть ти мало-помалу перестав бути бажанням, перетворившись на спомин. Твої листи доходили до мене, як живі послання зі світу, якого більше не існує.

Я кохала тебе, Андре, і не ладна уявити, як можна кохати дужче. У мене було життя, що давало мені щастя, а я б дозволила йому розлетітися на друзки, аби бути з тобою. Я кохала тебе не через нудьгу, самотність чи через примху. Я кохала тебе, бо те, як я тебе жадала, було сильнішим за будь-яке щастя. Хоч усвідомлювала, що життя не таке велике, щоб утримати все, що уявляєш собі, жадаючи. Проте я не намагалася спинити себе чи спинити тебе. Я знала, що воно це зробить. Воно так і вчинило. Наскочило раптово. Повсюдно розлетілися скалки, ріжучи, немов ножем.

Потім я приїхала сюди. І пояснити це нелегко. Чоловік гадав, що це місце цілюще. Та зцілення — це надто мізерне слово, щоб описати, що зі мною коїться тут. Усе просто. У цьому місці прощаєшся сам із собою. Твоє єство сповзає з тебе поволі. І ти залишаєш його за плечима крок за кроком на цьому березі, що не знає, що таке час, проживаючи один-єдиний день, той самий. Нинішнє щезає — і ти обертаєшся на спогад. Збавляєшся всього: страхів, почуттів, бажань — зберігаєш їх, немов одяг, який вже не носиш, у шафі незнаної мудрості й несподіваного спокою. Чи ти мене розумієш? Розумієш, як це все прекрасно?

Повір мені, немає способу легшого, ніж померти. Я ніколи не почувалася більш живою, ніж зараз. Але це геть інше почуття. Те, чим я є, уже сталося: тут і зараз, живе в мені, як крок у слідові, як звук у луні, як відповідь, що приховано в загадці. Не вмирає, зовсім ні. Сповзає з іншого боку життя. З легкістю, подібною до танцю.

Так втрачаєш усе, щоб усе віднайти.

Якщо спроможешся це все збагнути, повіриш мені, коли я тобі скажу, що мені думати про майбутнє — неможливо. Уявлення про майбуття відокремилося від мене. Не має ваги. Більше нічого не значить. Я тепер не маю очей, щоб його побачити. Ти так часто про нього пишеш у твоїх листах. А в мене насилу виходить згадати, що воно таке. Те майбутнє. Моє вже цілковито зі мною, тут і зараз. Моїм буде спокій непорушного часу, що збиратиме мить за миттю, щоб скласти одну до одної, немов то одна-єдина мить. Віднині й до моєї смерті існуватиме лише ця одна мить — і квит.

Я не піду за тобою, Андре. Я не відновлюватиму ніякого життя, 60 щойно навчилась того, як стати домівкою для того, що було моїм життям. І мені до смаку. Не хочу нічого іншого. Я розумію твої віддалені острови, розумію твої мрії, твої задуми. Одначе більше немає шляху, який мене туди приведе. І ти не можеш його створити для мене на землі, якої не існує. Пробач мені моє кохане кохання, але моїм не буде твоє майбуття.

Є один чоловік у цьому готелі, який має чудне ім’я й вивчає, де закінчується море. Цими днями, чекаючи на тебе, я розповіла про нас і про те, як мене лякає твій приїзд і як я водночас прагну, щоб ти приїхав. Це добрий та терплячий чоловік. Він вислухав мене. А одного дня порадив: «Напишіть йому». Він каже, що написати людині — це єдиний спосіб чекати її, не завдаючи собі болю. Тож я тобі написала. Усе, що відчуваю, я написала в цьому листі. Він каже, чоловік із чудним ім’ям, що ти зрозумієш. Каже, що, прочитавши листа, ти вийдеш на узбережжя й, гуляючи берегом моря, усе обміркуєш і збагнеш. Може, годину чи день, байдуже. Та зрештою повернешся в готель. Він каже, що ти зійдеш нагору сходами, відчиниш мої двері й, не сказавши жодного слова, обіймеш мене і поцілуєш.

Знаю, схоже на дурницю. Але мені хотілося б, щоб так трапилось насправді. Як прекрасно так загубитися, загубитися в обіймах одне одного.

Ніщо не вкраде в мене спогад про те, як усім своїм єством я була

твоєю Енн.

4. Плассон

ПОПЕРЕДНІЙ КАТАЛОГ ТВОРІВ ЖИВОПИСУ ХУДОЖНИКА МІШЕЛЯ ПЛАССОНА, УПОРЯДКОВАНИЙ ХРОНОЛОГІЧНО, ПОЧИНАЮЧИ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ ХУДОЖНИКА У ГОТЕЛІ АЛЬМАЄР (МІСЦЕВІСТЬ КУАРТЕЛЬ) АЖ ДО ЙОГО СМЕРТІ

Складений заради нащадків професором Ісмаелем Аделанте Ісмаелем Бартлбумом на підставі особистого досвіду й інших надійних свідчень

Присвячено мадам Енн Деверіа

1. Море-океан, олією на полотні, 15 x 21,6 см

У колекції Бартлбума

Опис:

Цілковито біле тло.

2. Море-океан, олією на полотні, 80,4 х 110,5 см

У колекції Бартлбума

Опис: