Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

були викривлені. Я зауважив, що Джаконеллі мав золоте правило: щоб досягти найкращих результатів, слід використовувати лише найпростіші засоби вимірювання. Йому вистачило двох підошов і шевської вимірювальної стрічки. На ній, жовтій, були дві шкали. Першу використовував для вимірювання довжини стопи за допомогою французької міри — 6,66 міліметра. Друга шкала слугувала для вимірювання ширини стопи в одиницях метричної системи — сантиметрах та міліметрах. Окрім цих інструментів він використовував старовинний косинець, і коли я став на білий папір, він обвів контури моїх ніг простим олівцем. Він без упину говорив, і мені пригадалися перші роки моєї кар’єри хірурга, коли старші лікарі завжди коментували кожнісіньку свою дію, оцінювали кожен надріз, кровотечу та загальний стан пацієнта. Обводячи контури моїх стоп, Джаконеллі розповідав, що в цей момент олівець слід тримати рівно під кутом 90 градусів. А якщо кут буде меншим, говорив Джаконеллі своєю ламаною шведською, взуття буде замале щонайменше на один розмір.

Він виводив контур ноги від п’яти, завжди треба починати з неї, далі по внутрішній стороні стопи і до великого пальця, довкола кінчиків решти пальців і зовнішньої сторони стопи і назад до п’ятки. Він попросив мене міцно притиснути пальці до землі. Він так і сказав, хоча я стояв на столі, застеленому папером. Для Джаконеллі опорою завжди була земля, нічого іншого крім неї.

— Добре взуття допомагає забути про ноги, — мовив він. — Ніхто ж не ступає по життю на столі чи підстеленому папері. Стопа і земля нероздільні.

Ліва і права стопи ніколи не бувають однаковими, тож треба обмалювати контури кожної задля точності. Коли обидві ступні було окреслено, Джаконеллі відзначив розташування кісток великого пальця й мізинця, а також крайні точки кісточки й п’яти. Він малював повільно, так, наче не лише обводив контури моїх ніг, а й був задіяний у якомусь невідомому мені внутрішньому процесі, про який я міг лише здогадуватись. Я зауважив те саме в хірургів, якими захоплювався. Такі лікарі під час своїх операцій створювали якусь таємницю, про яку знали лише вони самі.

Коли я врешті зміг спуститися зі столу й сісти в старе плетене крісло, то всю процедуру повторили ще й там. Я подумав, що Джаконеллі привіз те крісло із собою з Рима, коли вирішив продовжити свою діяльність у дрімучому норрляндському лісі. Він і далі виконував усе дуже прискіпливо, проте цього разу вже не розмовляв, а мугикав якусь арію з тієї опери, яку слухав, коли ми з Луїз зайшли в його дім.

Пізніше, коли були зняті всі мірки і я міг надягти шкарпетки і свої старі нещасні черевики, ми випили ще по келиху вина. Джаконеллі здавався втомленим, наче його виснажило вимірювання моїх ніг.

— Я пропоную пошити пару чорних із фіолетовим відтінком черевиків, — сказав Джаконеллі. — З візерунком спереду та вирізаними дірками для шнурівок. Щоб витримати строгий стиль, але все ж зробити їх неповторними, ми використаємо два різновиди шкіри. Для передків у мене є клапоть шкіри, дубленої ще двісті років тому. Це надасть своєрідності кольору та дотику.

Він налив нам ще по келиху вина, спорожнивши пляшку.

— Взуття буде готове за рік, — сказав він. — Зараз я працюю над парою черевиків для одного з провідних ватиканських кардиналів. Крім того, нове взуття чекає диригент Кескінен, і я пообіцяв співачці Клінковій пару черевичків для її вечорів романсу. Я візьмуся за ваше взуття через вісім місяців, і за рік воно буде готове.

Ми спорожнили келихи. Він потис нам руки і вийшов. Коли ми виходили через двері, то знову почули музику з кімнати, що правила йому за майстерню.

Я зустрів майстра, що жив у покинутому селі в дрімучих лісах. Далеко за межами міст ховались люди з неймовірними та несподіваними здібностями.

— Дивовижний чоловік, — сказав я, коли ми йшли до машини.

— Митець, — промовила моя донька. — Його взуття незрівнянне, абсолютно не схоже на будь-яке інше.

— Чому він переїхав власне сюди?

— У місті він божеволів. Тіснота, поспіх не дозволяли йому спокійно працювати. Він жив на Віа-Саландра. Колись я вирішила, що на власні очі побачу те, що він покинув.

Що далі ми їхали, то більше сутеніло. Коли ми наближались до автобусної зупинки, вона попросила повернути і зупинитись.

Ліс був зовсім поруч. Я подивився на неї.

— Чому ми зупинились?

Вона простягнула руку. Я схопився за неї. Ми мовчки сиділи. З гуркотом проїхав лісовоз, здіймаючи за собою хмари снігу.

— Я знаю, що ти нишпорив у моєму трейлері, поки нас не було. Нічого страшного. Мої таємниці не лежать у шухлядах чи на поличках.

— Я бачив, що ти пишеш листи і деколи отримуєш відповіді. Але навряд чи це ті відповіді, яких ти чекаєш?

— Я отримую підписані фотографії політиків, яких я звинувачую в скоєнні злочинів. Більшість із них ухиляється від звинувачень або й взагалі не відповідає.

— Що ти хочеш цим досягти?

— Спробувати щось змінити. Навіть якщо та зміна буде геть дрібна і непомітна. Але проте вона відбудеться.

У мене було безліч запитань. Але вона перебила мене, перш ніж я встиг їх озвучити.

— Що ти хочеш про мене знати?

— Ти живеш дуже незвичним життям тут у лісі. Але, мабуть, воно не менш дивне, ніж моє. Мені важко розпитати у тебе все, що я хотів би знати. Але інколи я вмію слухати. Лікар мусить це вміти.

Вона мовчки сиділа якусь хвилю, а тоді озвалась.

— Твоя дочка сиділа у в’язниці. Одинадцять років тому. Я не вчинила насильства, лише шахрайство.

Вона відчинила двері в авто — і всередині швидко похолодніло.

— Я відверта, — сказала вона. — Ви з мамою обманювали одне одного. Я не хочу бути такою, як ви.

— Ми були молоді, — промовив я. — Ніхто з нас не знав себе самого настільки, щоб завжди чинити правильно. З правдою інколи дуже важко давати раду. З брехнею простіше.

— Я хочу, щоб ти знав, як мені було. В дитинстві мені здавалося, що мене підмінили. Або що я тимчасово жила з мамою, чекаючи приходу своїх справжніх батьків. Ми воювали одна з одною. Мушу сказати, що жити з Гаррієт було нелегко. Тебе це оминуло.

— Що сталося?

Вона знизала плечима.

— Банальщина. Все по черзі. Клей, розчинник, зловживання, прогули в школі. Але я не опустилась на дно, а взялася за себе. Я згадую той час