Чарльз Мартін - Гора між нами

За якийсь час ти вже тихо лежала в мене на грудях, і я відчував, як на мою шкіру капають твої сльози. Пам’ятаю твою стомлену усмішку. І пам’ятаю, як я відчув, що таке справжнє кохання. Ти подарувала мені всю себе. Усю цілком, до самозабуття.

І цей твій подарунок торкнувся найглибших частин моєї душі. Це не можна висловити вголос. Там немає таємниць. Там є лише я і ти — тільки ми.

Я розплакався, наче п’ятирічний.

Уперше я не відчував себе коханим і не відчував, що кохаю. Я бачив саму суть цього почуття. Кохання, якому не заважає моя емоційна безпорадність. І це ти показала мені його. Та ніч стала чимось особливим. Усе горе та втрати, що їх я зазнав, і ця радість наших з тобою життів — вони злилися в одній миті і… Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.

І тоді, у ту ніч, я вперше відчув свободу. Я вперше вдихнув на повні груди. Я ціле своє життя бився у хвилях та піні, намагаючись виринути на поверхню, але якась невидима рука утримувала мене під водою. А ти — ти розігнала хвилі, підняла мене над піною й наповнила собою моє серце.

Розділ сімнадцятий

Я спробував пересунути Ґровера, але його тіло замерзло сидячи. Голова схилилася набік. Однією рукою він і досі тримав штурвал. Очі заплющені. Ешлі відвернулася — не змогла на нього дивитися.

Я відірвав шматок крила та повалив на нього Ґровера. На цих імпровізованих ношах мені вдалося виволочити його назовні та підтягти до каменя, навколо якого було найбільше котячих слідів. Тут я посадив Ґровера на землю, сперши спиною об камінь. Повертаючись назад, я рахував кроки — вісімнадцять.

Узявши лук, я вклав стрілу, прицілився у сніжний намет десь за півметра від Ґровера та натиснув спуск. Цього разу я влучив точно. Відстані вистачило, щоб стріла встигла вирівнятися, але не надто далеко — я зміг як слід прицілитися.

Наполеон бігав між мною та Ґровером. Через рану він почав помітно шкутильгати.

— Не переживай, малий, — я поплескав його по голові, — йому нічого не загрожує.

Собака заспокоївся та повернувся в нашу печеру. Паскудне місце. Треба вшиватися звідси. Але є дві проблеми. По-перше, я не маю сил. Завтра їх буде ще менше, а післязавтра тим паче. По-друге, я виріс на Західному узбережжі. У нас там повнісінько пум, і я добре знаю, що вони можуть. У мене немає жодного бажання просидіти тут іще кілька днів у постійній напрузі.

Я заліз у літак. На обличчі Ешлі блищали сльози.

— Що ти робиш? — у голосі чути істерику.

— Полюю.

— А Ґровер у тебе що, за приманку?

— Саме так.

Відповідати вона не стала.

— Та, якщо все піде за моїм планом, з ним нічого не трапиться.

— За твоїми планами нічого не справджується ще з Солт-Лейк-Ситі.

Тут мені нічим крити — вона має рацію. Я просто кивнув. Але ж не можу я просто сидіти тут і чекати, поки пума по нас прийде. Ґровер нам допоможе з нею впоратися. Можливо. Якщо все буде згідно з моїм планом, то Ґровер ніколи й не дізнається, як саме він допомагав. Ну а якщо ні — він все одно вже мертвий. А я поховаю його, перш ніж Ешлі побачить, що сталося.

Решту дня ми майже не розмовляли. Як і вночі. І наступного дня теж. Пішла друга доба без нормального сну. Я вже був на межі своїх можливостей. І Ешлі теж.

Похолоднішало. Не знаю наскільки, але мороз вже боляче щипав голу шкіру. Хмари затулили місяць — стало погано видно. Мені конче потрібне світло, бо без нього не бачу прицілу. Опівночі засніжило. Украй хотілося спати — я почав іноді зомлівати. Крізь снігову завісу я бачив силует Ґровера. Судячи з кількості снігу, що тепер його вкривав, випало ще сантиметрів сім.

Гадаю, я міцно заснув, бо смикнувся, коли прокинувся. Наполеон лежав поруч, низько прихиливши голову до землі. Він не зводив очей із Ґровера. Над тілом старого щось схилилося. Щось велике. Метрів зо два в довжину. Руки в мене заклякли, але я примудрився напнути тятиву та прицілитися. Останнє було майже неможливо — непроглядна пітьма.

— Давай же, трошки світла, — пошепки звернувся я до місяця.

Нічого. У мене, мабуть, була ще секунда чи дві. Руки зсудомило, біль у грудях був такий, наче мене прохромили чимось наскрізь. Я кашлянув, і в роті з’явився присмак крові. Руки тремтіли. Без світла ніяк.

Щось ковзнуло по моїй нозі, а потім клац — і зі входу вилетіла римська свічка, спалахнувши помаранчевим десь у тридцяти метрах над нами. У світлі феєрверка я побачив, як велика кішка спирається лапами на сорочку Ґровера — наче танцює з ним. Звірина підвела голову на світло, я націлився їй у шию, потім трохи опустив приціл до плеча й натиснув на гачок.

Стріли я не бачив. Я навзагал одразу кинув лук і впав додолу, намагаючись не втратити притомність. Знов кашлянув кров’ю — її було добре помітно на білому снігу.

Ешлі лежала поруч, вдивляючись кудись назовні.

— Вона пішла, все.

— Я влучив? — Мене всього скрутило від болю в грудях. Дихати було важко.

— Не знаю. Вона надто прудко втекла.

Я намацав її руку й так і лежав, важко дихаючи. Я надто стомився і не міг відтягти Ешлі назад до її мішка, тому просто пригорнув її до себе, закутав нас обох у мішок — і за мить відчув, як її серцебиття вповільнилося, а голова впала набік.

Прокинулися ми на світанку. Наполеон спав між нами. У світлі сонця було видно, що сталося вночі: Ешлі вилізла зі свого мішка та на руках доповзла до мене. Я обережно перевірив її ногу — вона знов набрякла, а шкіра стала помітно темніша. Долонею я відчув волосся на її нозі — відросло за десять днів. Серцебиття під кісточкою було в нормі, але цей набряк мені не подобався. Шкіра суттєво напнулася. Вочевидь, учорашня ніч відкинула процес загоєння назад. Шкода, що більше немає сильного знеболювального — їй воно знадобилося б. Я витрусив зі слоїчка дві пігулки звичайного та дав Ешлі. Потім скрутив свій мішок їй під голову, а сам одягнувся, зав’язав