Світлана Талан - Розколоте небо

– Слабенько, – зауважив чекіст. – Я розраховував на більшу кількість. Мені здається, що ми занадто сюсюкаємося з куркулями. Потрібно їх притиснути так, щоб аж пищали! До речі, – Лупіков звернувся до Щербака, – хто з них на сьогодні має найбільше землі?

– Зараз скажу, – Кузьма Петрович дістав зі стола теку з паперами. Досі він не втручався в розмову, давши змогу Лупікову випустити пар. Він погортав аркуші. – Ось. Чорножуков Павло має вісім гектарів. Його брат Федір – також вісім. Зважаючи на те, що у Павла родина складається з трьох чоловік, виходить на душу приблизно по два з лишком гектари. У Федора лише дружина, дітей вони не мають.

– До того ж, – вставив Максим Гнатович, – він має свою кузню.

– Кузню? – Лупіков задоволено посміхнувся. – Колгоспу без кузні не обійтися. Виходить, що Федір – найбагатша людина в селі.

– Так, – погодився Щербак.

– Потрібно його першим притиснути до нігтя. Буде наука іншим.

– Треба з ним іще раз поговорити, – порадив Кузьма Петрович.

– Ви всі вже мали з ним розмову, – сказав чекіст, погладивши кобуру, з якої виглядала зброя. – Тепер моя черга.

Лупіков у супроводі голови колгоспу Ступака рішуче прямував вулицею до садиби Федора Чорножукова. Ступак, накульгуючи, ледь встигав бігти за ним. Із дворів на них поглядали цікаві селяни. Хто вже вступив у колгосп, віталися, хто був проти – плювали в сніг, відверталися або тихо матюкалися та кляли чоловіків.

– Ось тут, – вказав пальцем захеканий Ступак на будинок із залізним дахом.

– Овва! Непогано пристроївся куркуль! – сказав Лупіков, окинувши оком садибу, просторе подвір’я та кузню. – Є хто вдома? – крикнув він.

– Є! – відповів йому майже одразу чоловічий голос. Хвіртка прочинилася, і до них вийшов без кожуха Федір.

– Доброго дня! – привітався Семен Семенович.

– І вам не хворіти! – відказав чоловік.

– Чому не запрошуєш до себе? – замість вітання спитав Лупіков.

– Не чекав на гостей, – відповів Федір Серафимович.

– А ми без запрошення, – Іван Михайлович натягнуто посміхнувся. – Можна зайти?

– Ні, не можна, – Федір став на шляху Лупікова, який намагався зайти у двір. Івану Михайловичу довелося задерти голову вгору – надто велика різниця була у зрості. Лупіков свердлив невдоволеним поглядом чоловіка, але той залишився незворушним та спокійним.

– Це правда, що ти гарний коваль?

– Люди кажуть, що так.

– То йди писатися в комуну. Будеш працювати ковалем, тебе будуть безкоштовно годувати…

– Дякую, – перебив його Федір, – я не голодую.

– Бо маєш вісім гектарів оранки?

– Маю.

– Поки що маєш, – Лупіков із притиском мовив «поки що».

– І надалі матиму.

– Розкуркулимо, і не будеш мати.

– А я не куркуль. Я – одноосібник.

– Бачу, ви, Чорножукови, дуже грамотні.

– Кажуть люди, що так.

– Так ти будеш писати заяву?

– Не буду.

– А що ти заспіваєш, якщо прийдемо і все відберемо?! – почав червоніти від невдоволення чекіст.

Чорножуков змінився в обличчі. Ще мить – і його руки вчепилися б у горлянку непроханому гостю, але в цей час вибігла на вулицю його дружина. Оксана з’явилася так зненацька, та ще й з вилами в руках, що Семен Семенович вмить відскочив убік на безпечну відстань.

– Що ти тут зібрався відбирати, чортів виродок?! – закричала розгнівано Оксана. Федір схопив її в оберемок, щоб жінка зопалу не нанизала на вила низенького пузатого чекіста. – Недомірок! Недоносок! Який ти Лупіков?! Знаєш, хто ти? За…ов! Ось хто! Ти диви, який! Зібрався він чуже добро забирати! Ти його надбав?! Ми нічого не вкрали! Все своїм потом заробили! Знаєш, що я з тобою зараз зроблю, тварюко?! – жінка з усіх сил намагалася вирватися з цупких обіймів чоловіка. Її коса, довга, чорна, блискуча, випала із зачіски і пручалася разом з нею.

– І що ти зробиш? Вб’єш мене? Скоріше я тебе порішу! – закричав Лупіков і рукою потягнувся до кобури.

– Ану постривай! – Федір силою запхав жінку у двір, зачинив за нею хвіртку. Закипаючи від гніву, горою пішов на чекіста. – Ти, покидьок! Можеш мене застрелити, але Оксану мою не смій чіпати! Ти чуєш мене?!

Федір так хутко схопив чекіста за барки, що той не встиг і кобуру розстібнути.

– Пусти мене! – заверещав переляканий чекіст. І лише тоді, коли під ногами відчув ґрунт, зробив крок назад, обсмикнув кожанку, сказав: – Ну, куркулі, ви ще пожалкуєте! Я з вами…

– Що ти зробиш, гнидо? – майже спокійно спитав Федір.

– Тоді побачиш!

– Ти ще не знаєш, на що здатні наші люди, – стишеним голосом мовив чоловік.

– У вас немає зброї!

– Зате є червоний півень.

– Ти це чув? – Лупіков поглянув на переляканого до смерті голову. – Він мені погрожував!

– Люди добрі, – залопотів Ступак, – навіщо нам сваритися? Ми ж в одному селі живемо, одними вулицями ходимо, в одному колгоспі працювати будемо. Чи не так, Федоре? Навіщо рубати з плеча? Він ще подумає, – вже до чекіста. – Чи не так, Серафимовичу? Ти ж розумна людина?

– Подумаю, – сказав Федір. – Від думок голова може пухнути, але в кишені не поменшає.

– Даю тобі тиждень! І ні дня більше! – сказав Лупіков. Він розвернувся і швидко пішов геть під прокльони жінки, які все ще лунали з двору.

Федір Чорножуков провів чоловіків поглядом, доки ті не зникли з поля зору.

Розділ 22

Варя чула, як вночі прокинувся Василь, як він вдягався, але вдала, що спить. Було чути, як іржали коні, мугикали корови та верещала перелякана свиня. Варі не хотілося дивитися на ту моторошну картину, коли чоловіки погнали худобу на продаж. Було шкода і тільну корову, і теля, і коней, яких вигодували, випестили від народження. По дорозі до них повинен приєднатися Федір. Він мав лише дві корови та троє коней, але все одно вирішив розпродатися, залишивши собі одну корову та лошицю. Варі було найбільше шкода коня Буяна. Дівчина навмисно не спитала батька звечора, чи поведе її улюбленця на базар, бо безсонна ніч була б гарантована. А їй конче потрібно було відпочити. Останнім часом вона почувалася зле, не мала апетиту, у всьому тілі відчувала слабкість. Варя здогадувалася про причину недуги, але для впевненості вирішила сходити до Уляниди.

Вранці Варя знову почувалася так, ніби по ній возом проїхали. Подоїла корів, які лишилися, і тільки тоді зайшла до стайні. Тут пахло кіньми та вівсянкою. Гнідий кінь одразу ж почав бити копитами біля жолоба.

– Буяне! – Варі на очі накотилися сльози. – Мій друже!

Кінь обережно, самими губами прийняв ласощі від дівчини. Варя обняла його за голову, попестила довгу теплу гриву. Буян задоволено тихо заржав.

– Слава Богу, ти залишився, – тихо промовила Варя, пропускаючи пасма