Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

– А як скоро подіють чари? – запитала його Люсі. – Коли невидимок нарешті можна буде побачити?

– Та хоч би й тепер. Але я їх не турбував би – ця невидимість наганяє такий сон, що в них уже ввійшло до звички: як пообідав – одразу ж і задав хропака.

– А от тепер, коли вони вже видимі, що як вам перетворити їх із потвор на красунчиків? Зробити їх такими, якими були?

– Тобто одразу й те, і друге? Це вже з якого боку подивитися… Якщо з їхнього, то всі вони (до зникнення, так би мовити, з-поза зору) були такими красенями, що любо-мило подивитися. Тому тепер вони в один голос стверджують, буцімто їх образили, спотворивши їхню первинну вроду. Та я б цього не сказав. Навпаки, як і багато хто інший, я вважаю, що зміна зовнішності пішла їм на користь.

– Вони, мабуть, занадто високої думки про себе?

– А що занадто – то не здраво. Принаймні – хто там у них головний? – пан Тугодум саме такої думки про себе, і саме цю думку він утлумачив усім іншим. Тепер вони усі однієї думки.

– Ми це помітили, – відповіла Люсі.

– Тож у деяких речах краще обходитися без нього. Ясна річ, я міг би перетворити його на щось інше або навіть накласти закляття, щоб ніхто не вірив жодному його слову, та я цього теж не робив би. Хай краще вже поклоняються йому, аніж нікому та нічому.

– А чому б їм не поклонятися вам? – спитала Люсі.

– Мені? – здивувався чаклун. – Після того що я з ними зробив? Після того як їх було видимо, а тепер невидимо?

– А за що ж ви їх так? Я маю на увазі – образили? Тобто, за їхніми словами, «спотворили»?

– Бо вони були не лише самозакохані, а ще й украй неслухняні. Я ж їм казав: якщо заводиш город, його треба доглядати. А вони гадали – все й так виросте. А город, звичайно, потребує води. І, як ти гадаєш, чи ходили б вони за городом, чи ходили б вони по воду, коли я на них щоразу не гримав би? Та на тому не край. За півмилі звідси, на пагорбі, є чудове джерельце. Із нього витікає струмок, що тече просто повз город. Я їм усього лише й сказав, аби вони набирали воду зі струмка, а не гасали з цеберками до джерела тричі на день, розхлюпуючи половину води по дорозі. І ти гадаєш, вони мене послухали?

– Невже ж вони такі нетями? – запитала Люсі.

Чарівник тяжко зітхнув.

– Не повіриш, як я з ними намучився… Десь зо два місяці тому вони почали мити посуд перед обідом, аби не перейматися після. А ще саджали варену картоплю, аби не варити, коли виросте. А якось, коли до бочки з молоком потрапив незграбний кіт, усі вони як один кинулися вичерпувати молоко, замість того, аби просто витягнути кота за шкірку та на сонечко… Бачу, ти вже впоралася з обідом. А коли так – ходімо подивимося на наших розтелеп. Певно, уже є на що подивитися.

Вони перейшли до іншої кімнати, де громадилися незрозумілі блискучі інструменти: астролябії, декілька орерій (тобто механічних моделей сонячної системи), хроноскопи, віршометри і хореямбитриметри[3] та якийсь там гіротеодолінд[4]. Наблизившись до вікна, чарівник кивнув Люсі:

– Он вони, твої розтелепи!

– Щось я нікого не бачу, – Люсі примружила очі. – А що це там за гриби?

«Гриби», що на них вона вказала, стирчали по всій галявинці перед домом. Ніжки їхні були в три фути заввишки, а шапки – приблизно такої самої ширини. Вона придивилася краще й помітила, що ніжки з’єднуються з шапками не посередині, а якось збоку. Біля ніжок на траві валялися якісь клунки. Проте, що довше Люсі до них придивлялася, то менше ті «гриби» нагадували їй гриби. Шапки насправді були не круглі, а довгасті, і до того ж з одного краю розширювалися. «Грибів» отих по галявинці було розкидано багато, щонайменше п’ятдесят.

Годинник пробив тричі, і тут сталося неймовірне: усі «гриби» разом перекинулися догори дриґом; клунки, що лежали коло ніжок, виявилися тулубом і головою, а грибні ніжки – власне ногами. От тільки ніг було не по дві, як у пересічних громадян, а по одній, та й та була не збоку, як в одноногих людей, а росла посередині. Закінчувалася та нога широченною, як на те, ступнею, задертою догори, від чого вона, та ступня, нагадувала човен-каное. Люсі відразу зрозуміла, чому вважила спочиваючих тупотупів за гриби: вони розпростерлися просто на спинах, здерши догори ногу. Пізніше вона дізналася, що вони завжди відпочивають саме так: ступня захищає їх від сонця і дощу, тому спочивати під нею одноногим тупотупам так само затишно, як, наприклад, іншим у наметі.

– Ой, які ж вони кумедні! – не втрималася від сміху Люсі. – Це ви їх такими зробили?

– Та отож, – не сперечався чаклун. – Так, саме я і перетворив розтелеп-тупотупів на однотупів, – додав він і теж розреготався. – Ти тільки-но подивись!

А подивитися таки було на що. Звісно ж, ані ходити, ані бігати, як ми з вами, однотупи не могли. А от що вони добре вміли, то це стрибати і плигати, немов жабенятка чи коники-стрибунці. Стрибали вони так справно, ніби й тієї однієї ноги в них не було, а замість неї була потужна пружина. Вони торкалися землі з гучним тупанням, що чимало спантеличило Люсі ще вчора за їхньої невидимості. Та тепер усі були як на долоні. Тупотупи тупотіли в усі боки та перегукувалися одне з одним.

– Е-ге-гей, хлопці! Нас знову скоріш видимо, ніж невидимо! Як гарно побачитись ізнов!

– Що ж, бачиться, ми видимі, – перекрикуючи галас, наголосив однотуп у червоному капелюсі з китицею, у якому Люсі по голосу впізнала головного однотупа. – А якщо нас видко, то, вочевидь, ми вже не невидимки, а навпаки.

– Саме так, а як інакше! – одразу ж відгукнулися всі інші. – То ж бо й воно, що вже не невидимки! А саме – «навпаки»! Як влучно сказано!

Найнетямущіщі – й ті допетрали!

– Здається, дівча пошило нашого старигана в дурні, доки той давав хропака! – оголосив Тугодум (бо то був саме він). – Нарешті наша взяла!

– Як ладно сказав – «пошити в дурні»! – одразу ж підхопив хор тупотупів. – У нашого голови є голова на плечах! Як щось скаже – то як в око влучить!

– Ба,