Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

як їм не лячно казати таке про вас? – знітилась Люсі. – Бо ще вчора страховиська лячнішого за вас вони й не знали. Хіба ж вони не розуміють, що будь-якої миті ви можете їх почути?

– Та такі вже вони, розтелепи, – зітхнув чаклун. – От тільки-но вони готові на тебе молитися, бо ти, бач, і наймудріший, і всевидючий, і найсуворіший, а наступної миті вони сподіваються тебе надурити якимись хитрощами, що й дитя наскрізь побачить. Та чим би вони не тішилися…

– А чи так уже потрібно повертати їм їхній первісний вигляд? – спитала Люсі. – Здається, їм і тепер непогано… Принаймні вони ніби щасливі – дивіться-но, як тупотять! До речі, а ким вони були раніше?

– Та звичайними собі гномами, – зауважив чаклун. – Хоча не зовсім. Порівняно з вашими, нарнійськими, ці відрізняються нестачею клепок та просто казковими ліньками.

– Шкода, якщо на те потреба повернути їх назад, – пожалкувала Люсі. – Тепер вони такі милі й кумедні. А можна я піду до них і сама їм усе скажу? Чи мало б це якесь значення?

– Мало б мати, та мало що має, – стенув плечима чаклун. – Бо сказати – одне, а зрозуміти – то зовсім інше.

– А ви підете зі мною?

– Навіщо? Іди вже сама. Може, тебе вони зрозуміють краще.

– Вельми дякую за гостинність! – сказала Люсі й хутко побігла вниз сходинками, якими з таким острахом йшла вгору вранці.

Унизу вона з розгону кулею налетіла на Едмунда. У нього за плечима стояли інші, і, побачивши їхні бліді стривожені обличчя, Люсі відчула докори сумління – як за своїми справами вона могла про них забути?!

– Усе гаразд! – вигукнула вона біжучи. – Усе добре! Чаклун виявився аж ніяк не злим, а напрочуд милим та люб’язним. А ще я бачила його, самого Аслана!

Із цими словами, немов вітерець, вона промайнула повз друзів й опинилася в садку. Здавалося, земля гула від тупотіння однотупів, а повітря дзвеніло від їхніх радісних зойків. Із її появою земля загула, а повітря задзвеніло удвічі дужче.

– Ось і вона, ось і вона! – заволали однотупи. – Тричі, тричі ура! Ура маленькій дівчинці, що зуміла донести наші найщиріші мрії до старого чаклуна. Хвала героїні, хвала!

– Залишається лише пожалкувати, – виголосив голова Тугодум, – що ми не в змозі зробити вам таку приємність побачити нас такими, якими ми були до того, як стали тими, які ми є, а саме – жалюгідними почварами. А якщо ви не побачите різницю, то ви нас і не зрозумієте. Саме тому, якщо вже йдеться про зовнішність, ви можете згадати прислів’я: зовнішність оманлива, а нам і в оману вас ввести нічим, бо ми й так страховиська.

– Саме так, ти правду кажеш, як завжди, голова Тугодум! – здригаючись на місці, немов повітряні кульки за вітром, заволали тупотупи. – Ось такі ми і є, страшні без омани.

– Я тільки хотіла сказати, що вам добре личить і ваш нинішній вигляд!

– Прислухайтеся до неї, – одразу ж підхопили тупотупи, – її цілковита правда! Як нам личить наш нинішній вигляд! Усі красені, мов дібрані!

Вони змінили попередню думку й оком не змигнувши та навіть не помітили цього.

– Вона мала на увазі, – не забарився втрутитися Тугодум, – як нам личило бути тими, які ми були, доки не стали тими, якими є.

– Який слушний наш голова! Слушніше не буває! – одразу загомоніли інші. – Саме це вона і мала на увазі! Ми самі чули!

– Та я казала зовсім інше, що ви гарні й такі, які ви є! – розгубилася Люсі.

– От! Я й кажу: раніше ми були гарні, а не те, що є! – вів своє Тугодум.

– Прислухайтеся до них обох! – завели свою пісню тупотупи. – Вони обидва правду кажуть! Як і завжди! Та як дотепно, коротко і влучно!

– Але ж ми стверджуємо зовсім протилежне! – обурилася Люсі, уже сама тупаючи ногою з нетерплячки.

– Авжеж, протилежне! Протилежніше й бути не може! – одразу ж погодилися тупотупи. – Не кожен так вміє – стверджувати протилежне! Тож стверджуйте собі й надалі, обоє!

– Та ви кого-завгодно з глузду зведете! – спересердя мовила Люсі й махнула на них рукою. Але тупотупи, здавалося, були вкрай задоволені бесідою, тож, зрештою, Люсі вирішила, що цю зустріч можна вважати вдалою.

А от надвечір трапилася ще одна подія, яка ощасливила тупотупів до неможливості. Каспіан разом з іншими попрямували до берега, щоб подати сигнал Ринсу та всім, хто залишився на борті і хто, мабуть, уже страшенно хвилювався. Не були байдужими й тупотупи: вони скакали та плигали навколо, мов футбольні м’ячі на тренуванні, устигаючи перегукуватися й погоджуватися одне з одним, доки Юстас не стерпів і не пробурмотів, мовляв: «Краще чарівник зробив би їх свого часу не невидимими, а нечутними» (дуже скоро він неабияк про свої слова пошкодував, адже йому ще довго довелося пояснювати усім тупотупам, які оточили його, що під «не невидимий» він мав на увазі «той, кого не бачать», а не «нене, видимий», а зовсім не звертання до матусі з приводу чогось видимого, а під «нечутним» він розумів «тих, кого неможливо почути», а не те, про що не можна пронюхати); та остаточної впевненості в тому, що його зрозуміли, він не мав. Особливо ж його роздратувало те, що наприкінці йому відверто сказали: «Язик у тебе довгий, та володіти ним ти геть не вмієш; ой, далеко ж тобі до нашого Тугодума, хлопче! Ти більше прислухайся до нього, може, чогось і навчишся!»

Так от, коли всі опинилися на березі, Рипічипа осяяла блискуча думка. Він швиденько спустив на воду свій маленький коракл[5] і моторно проплив уздовж берега туди-сюди, аж поки не побачив, як усі без винятку тупотупи слідкують за ним, мов зачаровані. Тоді він звернувся до них із промовою:

– Вельмишановне та вельмирозсудливе тупотупство! До вашої уваги човен! Та чи потрібен він вам? Гойдатися на хвилях з вашими ногами можна і без нього! Нумо, без зайвого поспіху всі до води, і побачимо, чи втримайтеся ви на хвилях!

І не встиг голова Тугодум попередити інших, що вода наскрізь мокра, як два чи три молодих тупотупи обережно ступили на воду, відштовхнулися від берега та ковзнули по воді; а за ними інші й інші, і невдовзі уся затока, наче ковзанка, була вкрита грайливими тупотупами. І не дивно: велика ступня тримала тупотупа на воді не гірше за човник. А коли Рипічип ще показав їм, як змайструвати нехитре весло, то вони заходилися гасати навколо «Зоряного мандрівника», немов флотилія дикунських каное, у