Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

жал в його тілі… Звідки взялися бджоли? Довести причетності тітки ніхто не зміг, та… Між іншим, тітонька — ще той ботанік. Добре знається і на отруйних рослинах. Ти можеш щось сказати про наперстянку, Олю? Ні? Навіть не чула про неї? А от вона чудово обізнана про цю гарну квіточку. Та й про інші теж. Коли тато мене привіз сюди, то я випадково підгледіла… Словом, помітила тітчин інтерес до дивних рослинок. Щоправда, зараз вона вже не експериментує з ними. Адже за два роки впевнилася, що я — недорозвинена недотепа. А таку нема потреби вбивати, легше видурити в мене спадок.

— Ніно! Втікай до мене! Слухай, якщо це правда, то просто збери манатки та гайда до мене. Жити є де!

— І що це дасть? — Насмішкуватий погляд дорослої людини, котра змушена дитині пояснювати очевидні речі. — Ні, Олю, не ображайся! Я дуже вдячна тобі за пропозицію, але я неповнолітня. Мене повернуть під опіку тітки, котра вже розумітиме, що я — зовсім не така, якою прикидалася попередніх два роки.

Дівчинку я часто зустрічала в басейні. Тоді ми перекидалися кількома словами у роздягалці та йшли в маленьке затишне кафе кавувати. Ми поводилися, наче змовниці, поїдаючи смачні тістечка. Домовилися нікому не патякати про наші порушення дієти. У Вікторії Владиславівни з цим строго — кишенькових грошей, попри щедрі надходження від мандрівного батечка, Ніна отримувала геть мало, однак дівчинка нишком знайшла підробіток у мережі, тож поводилася, як доросла незалежна людина. Не дозволяла в кафе за себе платити, хоча я й наполягала.

Дивлячись на ще зовсім дитяче личко юнки, спочатку важко було сприймати Ніну як дорослу, сильну і мудру людину. Наче в тілі підлітка оселилася цілком сформована, досвідчена, непересічна особистість. Однак я швидко звикла бачити за машкарою зовнішності її суть.

Наступного дня після прощальної вбивчої промови Олега мені подзвонила Ніна. Буцім для того, щоб віддати позичений фотоапарат. Проте насправді вона розуміла, що зі мною коїться. І співчувала, хоча приховувала це, намагаючись не образити дорослу кобіту. Химерно, коли дівчинка, яка ще і не закохувалася, відчуває та розуміє більше, ніж деякі дорослі… Ми зустрілися у кафе біля басейну. Ніна розкрила мені таємницю раптового, нічим наче й не вмотивованого розриву її брата зо мною:

— До Каріни Олег іще зі школи підбирався. Донька судді упакована так, що брат слиною захлинався. Та розбещена дівуля, хоча вродою і розумом не вражала, на Олежика не летіла. В елітній гімназії він був одним із багатьох, і то не з першого ешелону. Однак братику ніколи не бракувало наполегливості. Уявляєш, він уже одинадцять літ штурмує цю фортецю! Квіточки, романтичні вчинки! Пам’ятає про її день народження, жодного разу не забув, гад… У нього на компі є цілий списочок днів народжень… та всіх усі-пусі днів усіх його пасій. Геній зваблювання, мій братик… Такі павуки вміють роками виплітати сіть, довго і терпляче вистежувати найкращий момент для захоплення здобичі. Підфартило йому цього бьоздей Каріни. Подзвонив до дівулі, привітав, а вона в сльози! П’яна і розтрушена в порох після розлучення з останнім коханцем. Олег миттю зорієнтувався, підкотив до «любові всього життя» вчасно і з розкішним букетом. Втішив бідолашну Каріночку. Ще й зірвав джек-пот, бо, коли втішав, то зробив їй бейбі. Доп’яв свого. Тепер задоволений собою, а ти… Бачиш, Олежик не з тих, кого хвилюють інші. Тітка просто мліє, повторює, що Каріна — це належний рівень, не те що… — Ніна глянула на мене і передумала переповідати слова Вікторії Владиславівни. — Суддя спішно готується до весілля, Каріна… А Каріна дурна. Відмовив їй інстинкт, нюх на ловеласів. Закохалася. Може, й уперше в житті. Навіть погарнішала. Але це схоже на компенсацію за збільшення дурості. Слухай, от як так, ну ти ж не Каріна, але чому втрапила в пастку? — Безпосередність юності буває безжальною.

— Від самотності, Ніно… — дивлячись у порожнечу над схололою кавою, промовила я.

— А тобі тебе не вистачає? Ти ж краща за нього, як… як… ну, не знаю, як веселка ліпша від гидкої грязюки під ногами.

— Любиш ти брата… — Я кволо відмахнулася від докорів Ніни.

— Не люблю, — відверто і спокійно відперла дівчинка. — Це ти його любиш. А дарма. Такі, як він, використовують і викидають. Дивлюся на твоє засмучене обличчя, а на Карінине щасливе, та думаю, що все ж повинно бути навпаки. І буде. Ти просто зараз не можеш в це повірити. А я знаю.

— Слухай, а звідки ти все знаєш?! — Раптом з мене вистромлюється жало люті на це надто розумне дівча.

— Охолонь… — З печальною усмішкою Ніна дивиться на мене, не піддаючись на провокацію. — Не так уже й легко живеться тим, хто багато знає… Мої родичі — хороші вчителі. Ніби зручно, що вони мене не беруть до уваги, — я сама привчила їх мене не помічати. Але це має і погані наслідки. Вони не криються зі своїми думками, вчинками та розмовами переді мною. Тому я бачу все, і повір, що ти б не хотіла дивитися на той бруд, який від мене не приховують.

Мій біль став кілком у горлі. Він там і вмер, уже не вирвавшись на волю, — нема сенсу гніватися на дівчинку, яка Богу душу не винна і живе в тераріумі з небезпечними зміями. Вона ж лише сказала правду, змусила мене широко розплющити очі та побачити власну дурість.

Агонія мого кохання, закипівши розпачем, помалу остигнула втомою. І згодом поволі скрижаніла байдужістю до Олега.

А Ніна мала рацію. Щодо всього. По-перше, я змогла зібрати себе з друзок, одужала і тепер щаслива. По-друге, Ніні вдалося вижити, дожити до повноліття і піти. По-третє, доля жорстоко повелася з Олегом, його матір’ю і дружиною… Та я більше не хочу думати про Олега, Вікторію Владиславівну і Каріну! Це минуле. А я не належу до тих, котрі із задоволенням повертаються в минуле. Було-минуло. Ну й грець із ним.

І теперішнє, всуціль перебране від успішніших господарів життя з широкими нещирими усмішками на тридцять два зуба, не вабить.

Та, крім того, я — мрійниця. Мої думки завжди галопують у майбутнє. Навіть усі буденні справи: подзвонити подрузі (так-так, звичайно, що Ніні), купити картоплі, помідорів, кропу, віднести праску в ремонт — вони з майбутнього, нехай близького-близького, але все ж прийдешнього… Хто спитав би мене, що я їла два дні тому на сніданок?.. Чи пам’ятаю? Ні. Уже ні.

І от, минаючи теперішнє у вигляді Макдональдса, цієї зовсім не львівського характеру кнайпи, я