Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

Вони знайшли нові способи готування страв із зерна й почали випалювати з глини водонепроникний посуд на потреби куховарства. Якщо аналогії з сучасною агрокультурою справедливі, більшість цих новацій, а також ткацтво та виготовляння одягу, винайшли жінки. Шкурам та хутрам настав кінець.

Поки жінки одомашнювали рослини, чоловіки (мабуть) займалися тваринами. Близько 8000 років до н. е. пастухи на території теперішнього західного Ірану так ефективно розводили кіз, що з'явилися більші, спокійніші породи. Близько 7000 років до н. е. з диких зубрів вивели тварин, подібних до теперішніх спокійних корів, і одомашнили диких вепрів, діставши свиней. Протягом наступних кількох тисяч років люди навчилися не вбивати молодих тварин заради м'яса, а тримати деяких заради вовни та молока, а далі, що найкорисніше, запрягати їх у колісні візки[54]. До того пересунути щось означало підійняти й нести, а запряжений бик може тягти втричі більше, ніж чоловік. Близько 4000 років до н. е. одомашнювання рослин та тварин привело до появи плуга, що його тягли бики. Люди майстрували та винаходили далі, але мало минути біля шести тисяч років, поки вони залучили нові джерела енергії та почали використовувати силу вугілля та пари в промисловій революції.

Давні землероби Горбистих Схилів змінили спосіб життя людей. Тим з нас, хто здригається від перспективи сидіти біля крикливого немовляти на довгій пласкій алеї, варто подумати про жінок, що завжди носили своїх немовлят, проходячи щороку тисячі миль у пошуках їстівних рослин. Не дивно, що вони не хотіли мати надто багато дітей. Свідомо чи ні, вони відтерміновували вагітність, годуючи дітей грудним молоком аж до трьох чи чотирьох років (виробляння грудного молока відвертає овуляцію). Збирачі льодовикового періоду, можливо, дотримувалися такої самої стратегії, але що більше вони переходили до осілого способу життя, то менше цього потребували. Насправді мати багато дітей стало корисним, бо це давало додаткових працівників, а недавні дослідження скелетів свідчать, що середня жінка в поселеннях давніх землеробів, залишаючися на одному місці та маючи запаси харчів, народжувала сімох чи вісьмох дітей (із них доживали до першого дня народження, може, четверо, а до репродуктивного віку — троє), тоді як її мандрівні предкині народжували лише п'ятьох чи шістьох дітей. Що більше харчів вирощували люди, то більше дітей вони могли годувати, хоча, звичайно, що більше дітей вони годували, то більше харчів треба було вирощувати.

Населення швидко більшало. В околі 8000 років до н. е. деякі поселення мали десь близько п'ятисот мешканців, у десять разів більше, ніж у селищах, що існували до пізнього дріясу, як-от Айн-Малага. Близько 6500 років до н. е. у Чатал-Гююку в теперішній Туреччині мешкало десь зо три тисячі людей. Це були поселення на стероїдах, що мали всі відповідні проблеми. Мікроскопічний аналіз осадів ґрунту з Чатал-Гююку свідчить, що люди просто скидали недоїдки та нічні екскременти у смердючі купи між домами, а потім втоптували їх у порох та мул. Покидьки мали б жахати мисливців-збирачів, але вони, безперечно, тішили щурів, мух та бліх. Маленькі кавалки екскрементів, утоптані в брудні підлоги, свідчать, що мешканці ще й тримали в хатах свійських тварин. Людські скелети зі стоянки Айн-Ґазаль у Йорданії мають ознаки туберкульозу, що близько 7000 років до н. е. передався людям від худоби. Осілість та більшання кількости харчів збільшували народжуваність, але це означало також, що треба було годувати більше ротів і що мікроби поширювалися легше. Обидва ці чинники збільшували смертність. Мабуть, кожне нове поселення землеробів швидко зростало протягом кількох поколінь, поки народжуваність не зрівноважувалася зі смертністю.

Втім, попри весь бруд, це, очевидно, було саме те, чого люди хотіли. Маленькі гурти мисливців-збирачів мали широкі географічні горизонти, але вузькі суспільні: місцевість змінювалася, обличчя лишалися ті самі. Світ давніх землеробів був прямо супротивним. Людина могла прожити все життя в межах одноденного пішого переходу від селища, де народилася, але що це було за місце — повне святилищ, де з'являлися боги, з захопливими святами та пліткуватими цікавими сусідами в капітальних будинках з потинькованими підлогами та водонепроникними дахами. Сучасна людина сприйняла б ці будинки як скособочені закопчені смердючі халупи, але це був великий крок вперед від вологих печер, спільних з ведмедями, чи зіщулювання під шкурами, натягненими на гілки, аби захиститися від дощу.

Давні землероби одомашнювали місцевість, ділили її на концентричні кола. В центрі була домівка, далі йшли сусіди, далі культивовувані поля, далі пасовиська, де пастухи та стада переходили з літньої паші на зимову й назад, а за всім цим — дикий, некерований світ жахливих звірів, дикунів, що займалися полюванням, і ще невідомо яких чудовиськ. У кількох розкопах знайдено кам'яні плити з викарбуваними лініями, що принаймні на погляд тих, хто в це вірить, видаються картами полів, поділених тонкими стежками. Близько 9000 років до н. е. мешканці Джерф-ель-Ахмару та деяких сусідніх селищ, що нині під озером Асад, експериментували з чимось на кшталт протописьма, видряпували фігури змій, птахів, свійських тварин та абстрактні знаки на маленьких кам'яних символиках[55].

Можна було б сказати, що коли мешканці Горбистих Схилів накладали такі ментальні структури на свій світ, вони одомашнювали самих себе. Вони навіть переосмислили значення кохання. Кохання між чоловіком та жінкою чи між батьками та дітьми природне, закладене в нас мільйони років тому, але землеробство додало цим стосункам нових сил. Збирачі завжди ділилися знаннями з молоддю, вчили їх знаходити достиглі рослини, дичину й безпечні печери, але землероби мали передавати щось конкретніше. Аби жити добре, люди тепер потребували майна — будинку, полів, стада, не кажучи вже про зусилля, вкладені в копання колодязів, будування стін та виготовляння знарядь. Перші землероби напевне жили згуртованими спільнотами, що ділилися харчами і, можливо, разом готували їжу, але близько 8000 років до н. е. вони вже будували більші складніші будинки, з коморами та кухнями, і, мабуть, поділили землю на приватні поля. Життя дедалі більше фокусувалося на маленьких родинних групах, що були, мабуть, основною одиницею передавання майна між поколіннями. Діти потребували матеріяльної спадщини, бо альтернативою були злидні. Передавання майна ставало питанням життя та смерти.

Є ознаки того, що не можна назвати інакше, як одержимість предками. Її можна побачити, мабуть, вже у 10 000 роки до н. е. з безщелепих черепів з Кермез Дере, а з поступом землеробства вона посилювалася. Поховання багатьох поколінь мертвих під підлогою будинку ставало загальноприйнятим; тіла перемішували у способи, що буквально передають зв'язок між майном та походженням. Дехто йшов далі, викопував тіла після розкладу плоті, відокремлював черепи та знов