Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 9.1

Наступні кілька днів промайнули для мене, як якийсь неприємний сон. Слова, сказані батьком, не йшли з голови. Сестри та брат намагалися мене розрадити, однак жоден з них не міг цього зробити. Принаймні, зараз.

Маєток продовжував здригатися від ударів по стінах, які наносили робітники. Складалося таке враження, що ще трохи й дах впаде нам всім на голови. 

З кожним днем батько ставав все похмурішим та злішим. Здавалося, що всі свої надії він покладає на той скарб Хісарії, який складався зовсім не з золота. І який зараз зберігався у моїй кімнаті.

У день, на який було заплановано наступний захід, мої здогадки підтвердив Гідеон. Ми сідали в карету знову удвох, батько залишився вдома. І це вже ставало дурною звичкою, яку мала помітити уся аристократія. Та здавалося, це бентежило тільки нас.

— Тобі личить ця сукня, — буденним тоном помітив він, допомагаючи мені забратися в карету. 

— Тобі теж, — невпопад відгукнулася я, занурена у власні думки. І тільки коли Гідеон зареготав, зрозуміла, що сказала. — Ой, вибач. Я мала на увазі…

— Головне нікому із залицяльників так не скажи, — продовжив реготати брат, сідаючи поряд зі мною. 

— А то я точно вийду заміж за когось, кого обере батько? — їдко перепитала я, насупившись.

— Вибач, — скривився він. — Я б хотів сказати, що він передумає так, як зробив з Ребекою, однак…

— Однак? — поквапила я його, а карета рушила.

— Я зміг дістати деякі документи, — неохоче зізнався Гідеон. — Ми у величезних боргах. До того ж, винен наш батько королю Есенцій. А ще є якісь записи про закупівлю чогось з Південної Детії. А ти розумієш, що жодне королівство не прагне мати з ними нічого спільного. Це як з імперією Ваштера торгувати.

— Борг королю Есенцій, — я насупилась. — Але ж це він в нас закупає рослини для своїх еліксирів та парфумів. Як ми можемо бути винні?

Гідеон знизав плечима:

— Не знаю, сестро. Однак, якщо справи такі, то батько не відступиться від задуму, вигідно видати тебе заміж.

— Нам варто знайти гроші, — я повернулася до нього. — У короткі строки. Є ідеї?

— Окрім перегонів — жодних.

Я закусила губу і втупилася у вікно карети. Перебирала пальцями волани на спідниці й думала.

— Брате, а якщо звернутися до магії? — прошепотіла я, поглянувши на нього. 

— І що, ти здатна начаклувати нам кілька мішків з золотом?

— Ні, але можна щось вигадати. Щось таке, що принесе нам це золото. 

— Ти не вчилася магії, — хитнув він головою, понизивши голос. — Як ти збираєшся щось чаклувати? Тільки якщо твоя магія допоможе батьку знайти скарб нашої навіженої прабабки. Може тоді він від тебе відчепиться.

Я скривилася, як від зубного болю. І Гідеон це помітив.

— Що?

— Я його вже знайшла, — зізналася я. — Тільки ніяке то не золото чи коштовності. Скарб Хісарії — це її зачарований щоденник. З відповідями для нащадків, які відкриють в собі магію.

— Чекай-но! — брат трохи відсунувся і поглянув на мене. — Хочеш сказати, що наша прабабка теж була чаклункою?

Я тільки кивнула, не збираючись надто занурюватися в цю тему. До того ж, ми майже приїхали на захід, який влаштовувала родина герцога Ардаштійського.

Карета оминула головну площу столиці, проїхала повз ратушу і звернула до маєтку з білого каміння. За невисоким парканом з живоплоту виділося два величних фонтани, а зліва від маєтку у тіні дерев вже можна було роздивитися частину майданчика, підготовано для сьогоднішньої вистави.

— Ти братимеш участь? — спитала я, очікуючи почути категоричне «ні». Та Гідеон лише знизав плечима. — Серйозно?

— Давно не красувався перед аристократками, — розвів він руками. — Сьогодні всі лорди будуть виставляти себе у кращому світлі, я маю змогу трохи зіпсувати їх настрій. Все ж таки, я не найгірший у володіння луком чи мечем.

— Тільки не перетвори цей захід на турнір, — попросила я, коли карета похитнулася і зупинилася біля тонкої стежки з крихітного білого каміння. — Якщо не збираєшся цього року одружуватися.

Він ніяк не прокоментував мою останню фразу, вийшов з карети та поквапився до дверцят з мого боку. 

— Ти ж не збираєшся одружуватися цього року? — повторила я, виходячи з карети. Я з такою силою вчепилася в долоню брата, що він зашипів від болю. — Гідеоне.

— Якщо від цього буде залежати твоя доля, чи доля нашої родини, я мушу, — видихнув він, а я послабила тиск. — Ти якось сказала, що ми родина і маємо один одного підтримувати. Тут я з тобою згоден.

— Але…

— Емілі, я можу ухвалювати такі рішення, — перебив він мене. — Я вже дорослий чоловік, який може нести відповідальність за себе та своїх сестер. Якщо ти можеш жертвувати посагом та власною долею заради мого навчання, чому я не можу одружитися, щоб тобі не довелося виходити заміж за якогось дідугана?

У мене защемило серце від його слів. Я вперше за багато років відчула те, що можна було назвати безпекою та захищеністю. Те, чого не відчувала зо дня смерті мами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍