Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Вандали?

– Можливо. Це теж до певної міри традиція. Вандалити могили. Мармур, він м’який і до того ж білий. Велика спокуса писати всіляку гидоту. Може бути, й справді пограбування. Вона заповідала поховати себе в діамантовому кольє. У нас на цвинтарі, можна сказати, життя вирує. Про руку художника знаєте? Це дуже цікаво… Американський король поп-арту, цей, який Супермена на Голгофі малював, насправді був місцевий уродженець, емігрував до Штатів у двадцяті та заповів…

– Не знаю і знати не хочу, – твердо сказав він.

– Чесне слово, про Костжевського буде не так цікаво, – з жалем сказав Валек.

* * *

Місяць у зеніті синього шатра був віконцем до срібного сяючого світу, і бігли шатром темні легкі хмари із сріблястими краями, немов душі тих, хто хоче вирватися назовні. Там, у зовнішній сфері, сріблястій, сяючій, є віконце розтопленого рідкого вогню, і ті хмарки, які зуміли прорватися до місячного вікна, поспішають туди, а потім ще вище, доки не сягають найвищої сфери, де личинки душ ковтають золотий мед вічності… Й не було йому туди дороги, і багряне горло стиснулося у тузі, й завивання вирвалося назовні й попливло синьою хмаркою туди, де немає місяця, немає порятунку, немає нічого…

Він здригнувся та прокинувся.

Горло дерло, він глитнув. Полегшало. Мені сниться чийсь чужий сон, сказав він собі, мені увесь час сниться чийсь чужий сон. Велетень на пагорбі зазирав до вікна, і два червоних вогні його розпливалися в каламутні малинові кулі, бо скло зовні було в патьоках води.

* * *

Запіканка була з чорницею. Ягоди темніли у ніжній блідій товщі.

Вітер кинув у шибку сніговий заряд. Перевалюючись, наче качка, проїхав фургончик із рекламою молочних продуктів. Злетіли жалюзі в сувенірній крамничці навпроти. Напевно, там суцільні дзвоники. Всі збирають дзвоники. Й магнітики на холодильник.

– Китайська дешевінь. Є й місцеві, але все одно халтура. Турист купить і поїде, навіщо робити якісно?

– Ви читаєте мої думки? – сухо запитав він.

– Що ви! Просто ви подивилися у вікно, а там саме Кася прибирала жалюзі.

– А чому запіканка щоразу різна?

– Щоб відвідувачі не думали, що ми їм подаємо вчорашню, – пояснила вона.

На обкладинці брюнет обіймав білявку. Вчора, здається, було навпаки. Хто готує цю запіканку? Вона? Шоранку порається коло плити? Чи хтось іще, інша жінка, у брудно-білому халаті, з червоними розпареними руками?

Вона знов увіткнулася в книгу. Напевно, щось на кшталт «Ні! – вигукнула вона, долонями відштовхуючи від себе Ральфа і відчуваючи жар, який випромінювало його дуже тіло. Однак її плоть мала щодо цього іншу думку…» Такі книжки випікають, як млини. Як запіканку. Чорниця чи, там, цукати, або лимонна цедра, але основа ж одна й та сама…

Але ж вони з Яніною немов два полюси жіночності: одна мінлива, живосрібляна, зациклена на собі, друга – домашня, затишна, зосереджена на співрозмовникові. Якби довелось обирати, він усе ж таки надав би перевагу Яніні. З нею, принаймні, не занудишся.

Він квапливо розрахувався і вийшов, доки вона не вгадала, про що він думає.

* * *

– Будете брати?

У тріщинах стіни оселився мох, а у вапнякових порах – синьо-зелені водорості. Він навіщось доторкнувся до каменя – на пальцях залишилася волога і зеленуватий слиз.

– Так. Скільки я вам винен?

Папір був жовтим і крихким, як програмки Шпета. Обкладинка обгорнута прозорим пластиком.

Людина-курча назвала ціну.

– Нічого собі, – сказав він.

– Більше ви ніде не дістанете.

– Вірю. Де ви це роздобули?

– Не ваша справа, – нервово сказало курча.

Боїться, що я вийду на власника напрямки? Напевно.

«Новий час». Ну й назва. Втім, краще, ніж які-небудь «Метелики в криниці». Або «Зацукроване кри…». Понти, понти. Або банальність, або понти. Вбогий вибір. Він обережно перегорнув сторінки. На першій і на сімнадцятій бібліотечного штампа не було, слідів витравлювання – теж. Отже, зберігалося в когось удома. У спадкоємця? У бібліофіла?

– Берете? – спитало курча.

Жовтий пух на голові кумедно стовбурчився. Чому курча не надягає свою кепку? Адже холодно.

Курча, певно, самотній. Усі, хто має справу зі старими речами, самотні. Тим більше зі старими книгами. Якщо в тебе є хтось, теплий і живий, навіщо тобі старі речі? Навіщо тобі минуле, коли є майбутнє?

Речі хапають і тримають. Мертвою хваткою. Як можна залишити колекцію монет? І як її вивезти? Або старі книги? Що, кинути їх ось так? Відомо ж, що врешті-решт трапляється зі старими книгами. Або чудові різьблені меблі? Особливо меблі. Вони такі масивні. Й можна пошкодити при вантаженні.

Він відрахував купюри. Курча прийняло їх, кумедно ворушачи пальцями в обрізаних вовняних рукавичках. Перерахувало. У кого ще він бачив такі рукавички?

– А скажіть… можливо, є щось ще? На кшталт цього? У цього вашого. Як ви сказали, його звуть? Антон Іванович?

– Я не говорив! – Курча відбігло убік, загрібаючи бруднуватими черевиками і забризкуючи розстелені на землі квадратики пластику та церати з уламками темпоральної катастрофи. – Я нічого не говорив! Ви хочете мене підловити! Він хоче мене підловити. Немає в мене більше нічого! Немає! Й не буде!

– Та не збирався я вас підловлювати, – сказав він із досадою, хоча, звісно, він саме що збирався. Звідки, до речі, виплив цей Антон Іванович? З яких вирів?

– Він бреше! – закричала людина-курча так голосно, що стали обертатися вже й випадкові перехожі, й притому тицяла в його бік блідим пальцем. – Бреше! Бреше!

– Пішов ти, – сказав він проникливо і додав, куди саме. – Псих. Припадочний.

Товстий голуб, наляканий криками людини-курчати, спурхнув із гребеня стіни і плюхнувся на брудну, забрьохану по краях відбитками підошов церату зі старими книгами та журналами. Брокгаузъ та Єфронъ. Том третій, вісімнадцятий, шістдесят дев’ятий. Стругацькі. Населений острів. Шістдесят дев’ятий рік. Рамочка. Колись він довго шукав, от прикрість. Гайдар. Школа. Доля барабанщика. Ян Флемінг. Операція «Грім». Шпигуни, довкола самі шпигуни.

Сусід курчати, в мисливському капелюшку з вухами і старому драповому пальті, про всяк випадок почав запихати до розкритого портфеля свої монетки та значки. Тільки той, що з єврейською атрибутикою, стояв, дивлячись у простір байдужими очима.

* * *

Ліотарова шоколадниця принесла каву і склянку з водою. Печенька сьогодні була у формі півмісяця. А вчора начебто зірочкою.

– Так, і ще гарячий сендвіч.

– Вже нагріваю. Адже ви з гострим сиром любите?

– З гострим. Скажіть, а Вейнбаум буде?

– Аякже ж. Як завжди. А Марек трохи раніше, він до гри любить перехилити келишок.

Кругла дупця в неї акуратно окреслювалася під нарочито простою коричневою сукнею… Напівчерниця-напівблудниця. Мрія чоловіків. Особливо