Марія Семенівна Галина - Автохтони

Хлопчик Гітон: Я ж сказав, що не полишу тебе.

* * *

Напевно, прибиральниця, яка дбала про музейну частину особняка, заразом прибирала і в кімнатах нагорі. Сюди ж вона, схоже, не допускала нікого. Це й була її справжня домівка. Її гніздо, її нора. А в особняку на Варшавській і справді так, декорації.

Ватяні кружальця із залишками гриму, щось біле, розсипне, чи то пудра, чи то тальк (він був подумав, кокаїн, але ні), висохлі балончики з-під туші, масні – з-під помади, якісь олівці, пензлики, порожній тюбик з-під тонального крему, ще один, повний… із жовтою маслянистою наліпкою. Це все – для однієї жінки? Пилочка, лак. Темно-вишневий. Рідина для зняття лаку. Ватяне кружальце із засохлими плямами лаку. Ще лак, яскраво-червоний. Порожній слоїк з-під лаку.

Він висунув шухляду піддзеркального столика. Зжужмлені панчохи, чорні, тоненькі, без шва, коли він потягнув, нитка зачепилася за задирку всередині шухляди, безшелесно лопнула, по чорному, тонкому побігла доріжка. Отже ж зараза. Пригорща дешевої біжутерії, флакон із-під парфумів. Passion. Дорогі парфуми. І нічого спільного із запахом моху та лаванди. І мокрої землі.

Світлина. Кольорова, але стара, з тих, де червоне стає зеленувато-коричневим. Немолода жінка з гострим підборіддям і жорсткими чорними очима поряд із маленькою чорноокою дівчинкою. Капелюшок, пальто у талію. Тканина «гусячі лапки». Знову, здається, входить у моду. У дівчинки стрижка-каре, темна сукня, ошатний білий комірчик. Марта з Яніною? Марта з Маргаритою? У цих Валевських не розбереш. Він перегорнув світлину. Дати немає, шкода.

Задзвонив телефон.

Він здригнувся, роздратовано ляскаючи себе по кишенях, потім згадав, потім роззирнувся. Звук ішов з боку важкого оксамитового халата, накинутого на спинку стільця. Він обмацував м’які бганки, з кожною миттю усе квапливіше. Він упізнав рінґтон.

– Так, – сказав він поквапно, – так.

А раптом хтось стоїть біля дверей, прислухається? Треба було скинути дзвінок.

– Що ви там порпаєтеся? Йдіть скоріше.

– Хто це говорить?

– Неважливо. Що ви там забули, в театрі?

– Припиніть мене розігрувати, – сказав він сердито. – І взагалі. З ким це я розмовляю?

Відбій.

Він тоді впустив телефон, буквально біля хвіртки, ну так. А вона підібрала. Чому тягала з собою? Хотіла йому повернути? Сподівалася, що він прийде її послухати? Ну, звісно. І пхнула до кишені халата, а там час виходити на сцену?

Він прислухався біля дверей. Обережно трохи прочинив. Темно, ніц не видно. Світло горіло трохи далі, за рогом, та й те тьмаве.

– Це ваші троянди? Які на підлозі?

Синій сатиновий халат, хустинка. Відро, швабра.

– Вона не любить білі троянди, – сказав він, – а я й не знав. Думав її потішити.

– Їй не догодиш. – У жінки були запалі щоки й запалі груди. Можуть бути запалі груди в жінки? Напевно, якщо весь час налягати ось так на швабру… – Вона вередлива. Яніна наша. Одного так узагалі букетом по щоках відшмагала. Шмагала-шмагала…

– Що, теж квіти не сподобалися? – спитав він машинально.

Хустка прибиральниці була насунута на лоба, з-під неї вибилося сивувате пасмо.

– Ні, квіти гарні були. – Прибиральниця човгнула ганчіркою ближче до його ніг. – А ось він негідник… Звір. Страшна людина.

Порожній коридор. Скособочена страшна жінка. Обличчя під хусткою було бліде й безформне, як лежала картопля. Нерухомі очі, гострі зуби… Безумиця. Тут усі безумці.

– Відчепися від людини, Павлівно.

Темний, майже квадратний силует у проході, вступивши у смугу світла, обернувся вахтером у форменій сірій куртці і домашніх трениках, що надималися на колінах. Пасма волосся зачесані навкіс лисуватої голови, щоки та ніс у червонуватих прожилках. Із-під куртки видніється обшарпаний комір запраної сорочки. Якщо б існував конкурс на ідеальний образ вахтера, цей би напевно виграв.

– Не зважайте, добродію. Вона в нас така, Павлівна. Полякати полюбляє. А ви, перепрошую, що тут робите?

– Він квіточок нашій Яніні приніс, – проспівала жінка, – квіточок… Трояндочок білих… А Яніна наша трояндочки й розтоптала своєю сердитою ніжкою. Раз, і підбором, підбором.

– Яніна пішла давно. – Вахтер похитав масивною головою. – Я сам бачив. А ви що ж, добродію?

– А спитати у нього, – проспівала жінка, – хто він такий, та звідки узявся, бо відомо, хто любить темрявою ось так вештатися.

Вони говорили, вступаючи по черзі, злагоджено, як у поганій п’єсі…

Вахтер стояв, загороджуючи собою вихід.

– Павлівно, – сказав вахтер глибоким театральним голосом, – твої підозри неправомірні. Він просто заблукав. У нашому театрі легко заблукати, чи не так, добродію?

Телефон у кишені задзвонив знову, він наче й збирався поставити його на «Mute», просто так, про всяк випадок, але забув.

– Слухаю?

– Це Валек. Таксист. Чекаю біля під’їзду. В сенсі, біля парадного входу. Ви там ще довго? А то всі розійшлися вже.

– Так, – сказав він, – дякую. Зараз виходжу. Перепрошую, – і рушив у бік вахтера, тримаючи мобілу в руці, і вахтер відступив, звільняючи дорогу. Від вахтера війнуло несвіжим лежалим одягом, немовби мокрою підлоговою ганчіркою… Чи це від прибиральниці пахло мокрою підлоговою ганчіркою? Запахи змішувалися й були переконливо неприємні.

Порожні очниці Драми та Комедії провели його із сумним докором. Таксівка стояла біля крайки тротуару, зловісна лисина Валека оптимістично відблискувала у світлі ліхтарів.

– Що можна робити так довго в театрі? – докірливо спитав Валек. – На що тут дивитися? Необароко, і до того ж пізнє. Куди тепер?

– Додому! – сказав він із полегшенням.

У таксівці пахло Валеком. І бензином. Валеком – сильніше. Вже коли Валек заклав хвацьке коло, він похопився:

– Я хотів сказати, до «Піонера». Це який на…

– Я знаю, куди їхати.

– Усі все знають. – Калатаюче серце поступово заспокоювалося. Чого він злякався, справді? Старої-прибиральниці? Вахтера? – А хто взагалі вас викликав?

– Ви. – Вуличні вогні бігли обличчям Валека, знизу догори, знизу догори… – Сказали, що затримуєтеся в театрі і щоб я чекав біля під’їзду. Я чекав, потім про всяк випадок віддзвонив.

– Так, – сказав він, – авжеж.

Валек їхав дуже акуратно, позаяк бруком теж гуляли люди, які не уміщалися на вузьких тротуарах, немовби тісто, що вивалювалося з діжі. Дівчина в білому беретику і білій шубці нахилилась і постукала в мокре бокове скло, просто так, від надміру радості.

– Он той будинок бачите? З білим барельєфом? Жіноче обличчя? Коли йде дощ…

– Вона плаче. Вона тут, схоже, часто плаче, он які патьоки.

– А он там…

– Будинок чорної вдови? Досить, Валеку. Розкажіть краще про могилу Валевської.

– Ну… вранці, після похорону, – охоче сказав Валек, – прийшли шанувальники… а землю розрито, і вінце труни… Пам’ятника не було ще. Здійнявся ґвалт, прибігло цвинтарне керівництво. Міліція. Все оточили, шанувальників відігнали. Потім начебто запевняли, що її просто викинули з труни, що