Марія Семенівна Галина - Автохтони
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопчик Гітон: Я ж сказав, що не полишу тебе.
* * *
Напевно, прибиральниця, яка дбала про музейну частину особняка, заразом прибирала і в кімнатах нагорі. Сюди ж вона, схоже, не допускала нікого. Це й була її справжня домівка. Її гніздо, її нора. А в особняку на Варшавській і справді так, декорації.
Ватяні кружальця із залишками гриму, щось біле, розсипне, чи то пудра, чи то тальк (він був подумав, кокаїн, але ні), висохлі балончики з-під туші, масні – з-під помади, якісь олівці, пензлики, порожній тюбик з-під тонального крему, ще один, повний… із жовтою маслянистою наліпкою. Це все – для однієї жінки? Пилочка, лак. Темно-вишневий. Рідина для зняття лаку. Ватяне кружальце із засохлими плямами лаку. Ще лак, яскраво-червоний. Порожній слоїк з-під лаку.
Він висунув шухляду піддзеркального столика. Зжужмлені панчохи, чорні, тоненькі, без шва, коли він потягнув, нитка зачепилася за задирку всередині шухляди, безшелесно лопнула, по чорному, тонкому побігла доріжка. Отже ж зараза. Пригорща дешевої біжутерії, флакон із-під парфумів. Passion. Дорогі парфуми. І нічого спільного із запахом моху та лаванди. І мокрої землі.
Світлина. Кольорова, але стара, з тих, де червоне стає зеленувато-коричневим. Немолода жінка з гострим підборіддям і жорсткими чорними очима поряд із маленькою чорноокою дівчинкою. Капелюшок, пальто у талію. Тканина «гусячі лапки». Знову, здається, входить у моду. У дівчинки стрижка-каре, темна сукня, ошатний білий комірчик. Марта з Яніною? Марта з Маргаритою? У цих Валевських не розбереш. Він перегорнув світлину. Дати немає, шкода.
Задзвонив телефон.
Він здригнувся, роздратовано ляскаючи себе по кишенях, потім згадав, потім роззирнувся. Звук ішов з боку важкого оксамитового халата, накинутого на спинку стільця. Він обмацував м’які бганки, з кожною миттю усе квапливіше. Він упізнав рінґтон.
– Так, – сказав він поквапно, – так.
А раптом хтось стоїть біля дверей, прислухається? Треба було скинути дзвінок.
– Що ви там порпаєтеся? Йдіть скоріше.
– Хто це говорить?
– Неважливо. Що ви там забули, в театрі?
– Припиніть мене розігрувати, – сказав він сердито. – І взагалі. З ким це я розмовляю?
Відбій.
Він тоді впустив телефон, буквально біля хвіртки, ну так. А вона підібрала. Чому тягала з собою? Хотіла йому повернути? Сподівалася, що він прийде її послухати? Ну, звісно. І пхнула до кишені халата, а там час виходити на сцену?
Він прислухався біля дверей. Обережно трохи прочинив. Темно, ніц не видно. Світло горіло трохи далі, за рогом, та й те тьмаве.
– Це ваші троянди? Які на підлозі?
Синій сатиновий халат, хустинка. Відро, швабра.
– Вона не любить білі троянди, – сказав він, – а я й не знав. Думав її потішити.
– Їй не догодиш. – У жінки були запалі щоки й запалі груди. Можуть бути запалі груди в жінки? Напевно, якщо весь час налягати ось так на швабру… – Вона вередлива. Яніна наша. Одного так узагалі букетом по щоках відшмагала. Шмагала-шмагала…
– Що, теж квіти не сподобалися? – спитав він машинально.
Хустка прибиральниці була насунута на лоба, з-під неї вибилося сивувате пасмо.
– Ні, квіти гарні були. – Прибиральниця човгнула ганчіркою ближче до його ніг. – А ось він негідник… Звір. Страшна людина.
Порожній коридор. Скособочена страшна жінка. Обличчя під хусткою було бліде й безформне, як лежала картопля. Нерухомі очі, гострі зуби… Безумиця. Тут усі безумці.
– Відчепися від людини, Павлівно.
Темний, майже квадратний силует у проході, вступивши у смугу світла, обернувся вахтером у форменій сірій куртці і домашніх трениках, що надималися на колінах. Пасма волосся зачесані навкіс лисуватої голови, щоки та ніс у червонуватих прожилках. Із-під куртки видніється обшарпаний комір запраної сорочки. Якщо б існував конкурс на ідеальний образ вахтера, цей би напевно виграв.
– Не зважайте, добродію. Вона в нас така, Павлівна. Полякати полюбляє. А ви, перепрошую, що тут робите?
– Він квіточок нашій Яніні приніс, – проспівала жінка, – квіточок… Трояндочок білих… А Яніна наша трояндочки й розтоптала своєю сердитою ніжкою. Раз, і підбором, підбором.
– Яніна пішла давно. – Вахтер похитав масивною головою. – Я сам бачив. А ви що ж, добродію?
– А спитати у нього, – проспівала жінка, – хто він такий, та звідки узявся, бо відомо, хто любить темрявою ось так вештатися.
Вони говорили, вступаючи по черзі, злагоджено, як у поганій п’єсі…
Вахтер стояв, загороджуючи собою вихід.
– Павлівно, – сказав вахтер глибоким театральним голосом, – твої підозри неправомірні. Він просто заблукав. У нашому театрі легко заблукати, чи не так, добродію?
Телефон у кишені задзвонив знову, він наче й збирався поставити його на «Mute», просто так, про всяк випадок, але забув.
– Слухаю?
– Це Валек. Таксист. Чекаю біля під’їзду. В сенсі, біля парадного входу. Ви там ще довго? А то всі розійшлися вже.
– Так, – сказав він, – дякую. Зараз виходжу. Перепрошую, – і рушив у бік вахтера, тримаючи мобілу в руці, і вахтер відступив, звільняючи дорогу. Від вахтера війнуло несвіжим лежалим одягом, немовби мокрою підлоговою ганчіркою… Чи це від прибиральниці пахло мокрою підлоговою ганчіркою? Запахи змішувалися й були переконливо неприємні.
Порожні очниці Драми та Комедії провели його із сумним докором. Таксівка стояла біля крайки тротуару, зловісна лисина Валека оптимістично відблискувала у світлі ліхтарів.
– Що можна робити так довго в театрі? – докірливо спитав Валек. – На що тут дивитися? Необароко, і до того ж пізнє. Куди тепер?
– Додому! – сказав він із полегшенням.
У таксівці пахло Валеком. І бензином. Валеком – сильніше. Вже коли Валек заклав хвацьке коло, він похопився:
– Я хотів сказати, до «Піонера». Це який на…
– Я знаю, куди їхати.
– Усі все знають. – Калатаюче серце поступово заспокоювалося. Чого він злякався, справді? Старої-прибиральниці? Вахтера? – А хто взагалі вас викликав?
– Ви. – Вуличні вогні бігли обличчям Валека, знизу догори, знизу догори… – Сказали, що затримуєтеся в театрі і щоб я чекав біля під’їзду. Я чекав, потім про всяк випадок віддзвонив.
– Так, – сказав він, – авжеж.
Валек їхав дуже акуратно, позаяк бруком теж гуляли люди, які не уміщалися на вузьких тротуарах, немовби тісто, що вивалювалося з діжі. Дівчина в білому беретику і білій шубці нахилилась і постукала в мокре бокове скло, просто так, від надміру радості.
– Он той будинок бачите? З білим барельєфом? Жіноче обличчя? Коли йде дощ…
– Вона плаче. Вона тут, схоже, часто плаче, он які патьоки.
– А он там…
– Будинок чорної вдови? Досить, Валеку. Розкажіть краще про могилу Валевської.
– Ну… вранці, після похорону, – охоче сказав Валек, – прийшли шанувальники… а землю розрито, і вінце труни… Пам’ятника не було ще. Здійнявся ґвалт, прибігло цвинтарне керівництво. Міліція. Все оточили, шанувальників відігнали. Потім начебто запевняли, що її просто викинули з труни, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.