Джоджо Мойєс - Після тебе

Лілі з дитячим інтересом ставить містерові Трейнору якісь запитання, і мені схотілося її захистити.

— Я не думаю, що вона чогось хоче. Вона щойно дізналася про свого справжнього батька і просто хоче познайомитися з його родиною. Зі своєю родиною.

Делла нагріла заварник, відміряла потрібну кількість чаю (не точно — так робила й місіс Трейнор) і почала повільно заливати окропом, намагаючись не бризнути на себе.

— Ми зі Стівеном уже давно кохаємо одне одного. У нього… у нього були важкі часи. І було б… — вона дивилась кудись убік, поки говорила, — було б недоречно ускладнювати його життя тепер.

— Я не думаю, що Лілі хоче ускладнити життя йому чи вам, — обережно почала я. — Вона має право знати свого дідуся.

— Звичайно, — погодилася Делла миролюбно, знову ховаючись під ввічливою усмішкою. Тут я зрозуміла, що провалила якусь перевірку, але байдуже.

Востаннє перевіривши тацю, Делла нарешті підняла її й понесла у вітальню, згодившись довірити мені пиріг та заварник.

— Як у вас справи, Луїзо?

Містер Трейнор відкинувся у своєму глибокому кріслі з широкою усмішкою на постарілому обличчі. За чаєм він майже постійно говорив з Лілі, розпитував про матір, про її дім, про школу (Лілі не казала йому про свої проблеми). Питав, що їй більше подобається: фруктовий торт, чи шоколадний («Шоколадний? Мені теж!»), чи, може, імбирний («Ні»). Крикет? («Та не дуже». — «Ну, нам доведеться з цим щось зробити!»). Його підбадьорювало те, що вона так схожа на його сина, і зараз його б, мабуть, не дуже збентежило, якби вона сказала, що її мати — стриптизерка з Бразилії.

Я бачила, як він роздивлявся Лілі, коли та говорила, і вивчав її обличчя, шукаючи риси Вілла. А іноді бачила тінь меланхолії на його обличчі — думаю, його думки були схожі з моїми: як же шкода, що Вілл ніколи вже з нею не познайомиться. Після таких моментів він опановував себе, трохи вирівнював спину та з готовністю всміхався.

Містер Трейнор з півгодини водив дівчинку територією. Коли вони повернулися, він радісно оголосив, що Лілі знайшла новий шлях із лабіринту: «У свій перший раз! Це, мабуть, уже в генах!»

На обличчі в Лілі була така широка усмішка, ніби вона виграла приз.

— Ну що, Луїзо, як вам живеться?

— Дякую, добре.

— Ви й досі працюєте… доглядальницею?

— Ні. Я… якийсь час подорожувала, а тепер працюю в аеропорту.

— О, добре! Сподіваюся, «British Airways»?

Я почервоніла.

— Чи, може, ви в управлінні аеропортом?

— Я працюю в барі. В барі аеропорту.

Він на якусь мить затнувся, але потім упевнено кивнув.

— Людям завжди потрібні бари. Особливо в аеропортах. Я завжди беру подвійний віскі, перш ніж сісти в літак, правда, люба?

— Так і є, — підтвердила Делла.

— Мабуть, цікаво спостерігати, як люди відлітають щодня. Захопливо.

— Ну, в мене інших справ вистачає.

— Звичайно ж. Добре. Це дуже добре.

Запала коротка тиша.

— А коли має народитися дитина? — запитала я, щоб відволікти від себе увагу.

— Наступного місяця, — відповіла Делла, склавши руки на своєму великому животі. — Це дівчинка.

— О, як мило! Як думаєте її назвати?

Вони обмінялися поглядами, звичайними для батьків, які вже обрали ім’я, але ще не хочуть нікому казати.

— О, ну… ми ще й не знаємо.

— Дивне відчуття. У моєму віці знову стати батьком. Не можу собі цього уявити. Ці підгузки й таке інше. — Він глянув на Деллу. — Але це просто чарівно. Мені пощастило. Нам обом, правда ж, Делло?

Вона усміхнулась у відповідь.

— А як там Джорджина?

Мабуть, тільки я помітила, як вираз обличчя містера Трейнора змінився на якусь йоту.

— О, у неї все добре. Вона й досі в Австралії — ви ж пам’ятаєте?

— Так, звісно.

— Але декілька місяців тому приїздила… хоча майже весь час вона була в мами. У неї стільки справ.

— Звичайно ж.

— У неї, здається, є хлопець. Хтось мені казав, що вона зустрічається з чоловіком. Це… це добре.

Делла простягнула руку до нього та легенько торкнулася.

— А хто така Джорджина? — спитала Лілі, жуючи печиво.

— Молодша сестра Вілла, — відповів містер Трейнор. — Твоя тітка! — повернувся він до Лілі. — Саме так! І, до речі, ти схожа на неї, коли вона була твого віку!

— А є фотографії?

— О, я знайду. — Він потер щоку. — Де ж я поклав ті випускні альбоми?

— У твоєму кабінеті, — підказала Делла. — Сиди, я принесу. Мені корисно більше рухатися.

Вона підвелася й важко вийшла з кімнати. Лілі наполягла на тому, щоб піти з нею:

— Я хочу подивитися всі фотографії. Цікаво, на кого я схожа.

Містер Трейнор з усмішкою дивився їм у спину. Я в тиші пила свій чай.

— Ви з нею вже говорили?.. З Камілою? — запитав він мене.

— Я не знаю, де вона зараз живе. Я хотіла запитати у вас. З нею Лілі теж хоче зустрітися.

— У неї були непрості часи. Ну, так каже Джордж. Ми не дуже багато спілкувались, усе це складно…

Він кивнув на двері й ледь чутно зітхнув.

— Хочете самі їй сказати? Про Лілі? — уточнила я.

— О, ні. Ні… Я… я не певен, що вона хотіла б… — Він провів рукою по лобі. — Краще ви.

Він написав мені адресу та номер телефону на аркуші.

— Це далеченько, — зауважив, ніби вибачаючись. — Вона хотіла почати все спочатку. Переказуйте їй вітання від мене, добре? Це… це дивно — мати онуку. За таких обставин… — Він притишив голос. — Дивно, але Каміла — чи не єдина людина, яка зараз здатна зрозуміти мої почуття.

Якби він був кимось іншим, я б його обійняла. Але ж ми були англійці, а він ще й у якомусь розумінні був моїм начальником — тому ми просто ніяково всміхнулись одне одному. І, напевне, обоє потай побажали провалитися крізь землю.

Містер Трейнор сів рівно в кріслі.

— А все ж мені пощастило. У моєму віці — така можливість почати все спочатку. Не думаю, що я навіть на це заслуговую.

— Я впевнена, що ви заслуговуєте на щастя.

— А ви? Я знаю, що Вілл був вам дуже небайдужий…

— Він непроста