Джоджо Мойєс - Після тебе

— Звісно.

— Я відразу це зрозумію. З першого його погляду.

— Ми будемо бігти, аж п’яти блищатимуть, якщо буде треба.

Вона неохоче посміхнулася.

— Ну, ходімо. — Я щосили намагалася не показувати їй, що нервую не менше за неї.

Я стояла на сходинці та дивилася на Лілі, намагаючись не думати про те, де зараз перебуваю. Двері повільно відчинилися — він стояв у тій самій волошковій сорочці, яку я пам’ятала. У нього була нова стрижка, коротша, — можливо, так він марно намагався побороти ті ознаки старості, що з’явилися через горе. Він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але забув. Потім глянув на Лілі — і його очі трохи розширилися.

— Лілі?

Вона кивнула.

Він уважно на неї дивився. Ніхто з нас не ворушився. А потім його губи стислись, на очі набігли сльози, він ступив крок та міцно її обійняв.

— Дорогенька, Господи, який я радий тебе бачити. Господи Боже.

Він схилив свою сиву голову на її. Я на мить подумала, що Лілі відсторониться — вона не дуже схильна до фізичних контактів. Але на моїх очах вона обхопила його руками навколо пояса і міцно, до білих кісточок, схопилася за його сорочку. Вона стояла там із заплющеними очима й дозволяла себе обіймати. Мені здавалося, що вони так простояли цілу вічність — старий чоловік зі своєю онукою, просто на порозі.

Зрештою містер Трейнор відхилився, і я побачила, що його обличчям струменять сльози.

— Дай я на тебе подивлюся, дай лишень подивлюся.

Вона кинула на мене спантеличений, але радісний погляд.

— Так-так, я бачу. Тільки-но подивися на себе! Подивися ж на себе! — Він повернувся до мене. — Вона ж схожа, правда? Схожа на нього?

Я кивнула.

Лілі теж пильно вдивлялася в обличчя старого — певно, шукала в ньому батькові риси. Опустивши очі, вона побачила, що й досі тримає його за руку.

До того моменту я й не усвідомлювала, що плачу. На старому обличчі містера Трейнора з’явилося неприховане полегшення, радість від того, що йому вдалося частково повернути втрачене, щастя, що вони знайшли одне одного. Вона усміхалася йому у відповідь м’якою усмішкою порозуміння, і всі мої хвилювання та сумніви щодо Лілі Готон-Міллер зникли.

Минуло лише трохи менш ніж два роки, але Ґранта-гауз значно змінився. Щезли величезні антикварні шафи, важкі штори та скриньки, що стояли на полірованих столах із цінної деревини. І причину таких змін легко було вгадати, коли ввійшла качкоподібна Делла Лейтон. У будинку ще лишилося декілька блискучих антикварних меблів, але основна частина стала білою або ж якихось яскравих кольорів: нові сонячно-жовті штори з крамниці «Sanderson»[21], пастельного кольору килимки на старовинній дерев’яній підлозі, новомодні принти в простих рамках. Вона повільно підійшла до нас із не зовсім щирою усмішкою, наче її хтось примусив усміхатись. Я мимоволі почала відступати від неї — мене чомусь шокував вигляд вагітної жінки на останніх днях з її величезним тілом та майже непристойним виступом живота.

— Доброго дня. Ви, певно, Луїза? Дуже приємно з вами познайомитися.

Її яскраве руде волосся було забране заколкою. Рукави блакитної сорочки були закачані, і я бачила, що зап’ястки трохи набрякли. Неможливо також оминути увагою каблучку з величезним діамантом на пальці, і мене вкололо болем, коли я спробувала уявити, як то було для місіс Трейнор.

— Вітаю, — промовила я, маючи на увазі її живіт. Я ще щось хотіла додати до цього, але не могла придумати, що саме доречно сказати вагітній жінці. Які слова взагалі вживають? «Велика»? Чи, навпаки, «невелика»? «Охайна»? «Квітуча»? Може, є якісь спеціальні евфемізми, призначені саме для того, щоб замаскувати оте «Чорт забирай!», що загрожує зірватися з язика.

— Дякую. Для нас це стало сюрпризом, але неймовірно приємним. — Вона відвела від мене погляд, продовжуючи стежити за Лілі та містером Трейнором.

Він і досі однією рукою тримав руку Лілі та трохи погладжував її другою, розповідаючи про дім, де багато поколінь жила його родина.

— Як щодо чаю? — запропонувала Делла. А потім окремо: — Стівене, чаю?

— Із задоволенням, люба, дякую. Лілі, ти п’єш чай?

— Можна мені соку, будь ласка? Чи води? — усміхнулася Лілі.

— Я вам допоможу, — запропонувала я Деллі. Містер Трейнор почав показувати Лілі своїх предків на портретах на стіні: там у когось ніс, схожий на її, а тут волосся такого ж кольору.

Делла ще на кілька секунд затримала на них погляд — і мені здалося, що я побачила тінь тривоги на її обличчі. Вона впіймала мій погляд і швидко всміхнулася, як людина, що соромиться показувати свої почуття стороннім людям.

— Дуже мило з вашого боку, дякую.

Ми крутились одна навколо одної в кухні, дістаючи молоко, цукор, заварник та обмінюючись ввічливими репліками щодо печива. Я дістала з шафи чашки, до яких Деллі важко було нахилятись, і поставила їх на стіл. Чашки теж були нові — я відразу помітила. З геометричним дизайном, за останньою модою — уже не стара порцеляна з тендітними дикими квітками та травами зі складними латинськими назвами, яка подобалася її попередниці. Тут наче відбувалося швидке й безжальне нищення всіх слідів тридцятивосьмирічного перебування місіс Трейнор.

— Дім став дуже… милим. Інакшим, — зауважила я.

— Так. Річ у тому, що багато меблів Стівен втратив під час розлучення, тому нам довелося дещо тут змінити. — Вона потяглася по банку з чаєм. — Він втратив речі, які багато поколінь належали родині. Вона забрала все, що змогла. — Делла кинула на мене погляд, щоб переконатися, чи можна вважати мене союзницею.

— Я не розмовляла з місіс… Камілою відтоді, як Вілл… — Я раптом відчула себе зрадницею.

— Стівен казав, що ця дівчина просто прийшла до вас додому? — Вона ввічливо всміхалася.

— Так. Це страшенно мене здивувало. Але я говорила з матір’ю Лілі, і вона… вона, вочевидь, була якийсь час близька з Віллом.

Делла вперлася рукою собі в поперек і повернулася по чайник. Мама казала мені, що в неї було невелике адвокатське бюро в містечку недалеко звідси. «Виникають певні питання щодо жінки, яка не вийшла заміж до тридцяти, — сказала мама і, кинувши погляд у мій бік, швидко виправилася, — тобто до сорока. До сорока».

— То як ви думаєте, чого вона хоче?

— Перепрошую?

— Чого вона хоче? Дівчинка.

Я чула, як