Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Вантажівка – відкритий пікап – була набита металобрухтом. Коли наше авто її вдарило, великий лист сталі злетів з вантажівки, влетів у лобове скло і відрізав мамі голову.

Клер заплющила очі.

– Ні.

– Це правда.

– Але ж ти теж був там, хоч і надто маленький!

– Сталь урізалась у праве сидіння, туди, де повинен був бути мій лоб. У мене є шрам, де металевий лист почав різати мій лоб. – Показую його Клер. – Він почав різати мою шапку. Поліція так і не змогла цього втямити. Весь мій одяг був у машині, на сидінні й підлозі, а я опинився голяка на узбіччі дороги.

– Ти перенісся в часі.

– Так. Перенісся. – Якусь мить ми мовчимо. – Це був лише другий раз, коли це сталося зі мною. Я поняття не мав, що відбувається. Дивився, як ми врізаємось у вантажівку, а вже наступної миті опинився в лікарні. Насправді я був майже неушкодженим, просто шокованим.

– Як… як думаєш, чому це сталося?

– Стрес – абсолютний страх. Гадаю, моє тіло виконало єдиний трюк, на який лише було здатне.

Клер повертає до мене обличчя, сумна і схвильована.

– Отже…

– Отже. Мама померла, а я ні. Передня частина «форда» була повністю зім’ятою, колонка рульового управління проламала мамі груди, її голова вилетіла через розбите лобове скло і потрапила у вантажівку, крові було неймовірно багато. Хлопець з «корвета» був цілим і неушкодженим. Водій вантажівки вийшов зі свого грузовика, щоб побачити, хто його вдарив, побачив маму і зомлів на дорозі. Там його, не помітивши, переїхав водій шкільного автобуса, який витріщався на аварію. У водія вантажівки були зламані обидві ноги. А я тим часом був відсутній десять хвилин і сорок сім секунд. Не пам’ятаю, де я був, можливо, це тривало якусь секунду чи дві. Рух транспорту повністю припинився. Із трьох різних напрямків намагались під’їхати карети «швидкої допомоги», і вони не могли добратися до нас десь зо півгодини. Прибігли парамедики. Я опинився на узбіччі. Єдиною людиною, яка бачила, як саме я з’явився, була маленька дівчинка, що сиділа на задньому сидінні зеленого «Шевроле універсалу». Вона відкрила рота і просто витріщалася й витріщалася.

– Але Генрі, ти… ти сказав, що не пам’ятаєш. То звідки ти це знаєш? Десять хвилин і сорок сім секунд? Так достеменно?

Деякий час я мовчав, шукаючи найкращий спосіб усе пояснити.

– Ти знаєш про гравітацію, правда? Чим більший предмет, чим більша його маса, тим більшу силу тяжіння він створює. Він притягує до себе менші речі, і вони обертаються довкола нього.

– Так.

– Моя мати помирає… це ключовий момент… усе інше обертається довкола цього… Я думаю про це і переношуся туди в часі. Знову і знову. Якби ти змогла там опинитися, зависнути над місцем аварії, то побачила би кожну деталь, усіх людей, автомобілі, дерева, кучугури снігу; якби ти мала достатньо часу, щоб роздивитися все, ти би побачила мене. Я був скрізь: у автівках, за кущами, на мості, на дереві. Я бачив це з усіх кутів, навіть був учасником подальших дій: подзвонив у аеропорт з найближчої автозаправки, щоб передати батькові повідомлення негайно їхати в лікарню. Сидів у кімнаті очікування в лікарні й спостерігав, як мій батько прийшов за мною. Він видавався сірим і спустошеним. Я ходив уздовж узбіччя, шукаючи малого себе, і накривав ковдрою свої худі дитячі плечі. Вдивлявся у своє маленьке нерозуміюче обличчя і думав… Я думав….

Тихо плачу. Клер обійняла мене, а я тихо плачу на її грудях у мохеровому светрі.

– Про що? Генрі, про що?

– Я думав, що теж повинен був померти.

Ми обіймаємося. Поступово я опановую себе. Я зіпсував Клер светр. Вона йде в пральню і повертається у білій поліестеровій блузці Алісії, в якій та грає камерну музику. Алісії лише чотирнадцять, але вона вже вища і більша за Клер. Дивлюсь на Клер, яка стоїть переді мною, і шкодую, що я тут, шкодую, що зіпсував їй Різдво.

– Мені дуже шкода, Клер. Я не хотів навантажувати тебе цим усім. Просто Різдво… для мене це важко.

– О, Генрі! Я така рада, що ти тут, і знаєш, я знаю… маю на увазі, ти з’являєшся нізвідки і зникаєш, і, якщо я знаю щось про твоє про життя, ти здаєшся… реальнішим. Навіть жахливі речі… Мені потрібно знати стільки, скільки ти можеш розказати.

Алісія кличе Клер. Їй час іти до сім’ї святкувати Різдво. Я стою, ми обережно цілуємося, скоро Клер промовляє:

– Йду!

І усміхається мені, відтак біжить сходами нагору. Знову підпираю двері стільцем і влаштовуюсь на довгу ніч.

Святвечір, 2

Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі двадцять п’ять)

Генрі: Телефоную татові й питаю, чи не хоче він, щоб увечері після Різдвяного концерту я приїхав на вечерю. Він робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офіційний День жалоби сім’ї Детембл буде проведено в різних місцях. Місіс Кім поїхала в Корею відвідати своїх сестер; я поливаю її квіти й забираю пошту. Телефоную Інґрід Кармайкл і запрошую її, але вона рішуче нагадує, що сьогодні Різдво й у деяких людей є сім’ї, яким потрібно засвідчити свою шану. Проглядаю записник. Усі або поїхали за місто, чи ж проводять час у місті зі своєю ріднею. Мені слід було поїхати до бабусі з дідусем. Потім згадую, що вони у Флориді. Зараз 14:53, і магазини закриваються. Купую «У Ела» пляшку шнапсу й кладу її у кишеню пальта. Потім на Белмонт заскакую у вагон метро та їду в центр. Сьогодні похмуро і холодно. Поїзд заповнений лише наполовину, здебільшого, люди з дітьми їдуть у центр, щоб побачити різдвяні вітрини «Маршалл Філд» і зробити останні покупки в «Вотер Тауер Плейс». Виходжу на Рендольф і йду на схід у Грант-Парк. Якийсь час стою на переході над колією, п’ю, а потім іду на ковзанку. Там катається кілька пар і якась малеча. Діти ганяються один за одним, катаються спиною вперед і виписують вісімки. Я беру напрокат пару ковзанів більш-менш свого розміру, зав’язую їх і виходжу на лід. Плавно рухаюсь по периметру ковзанки і ні про що особливо не думаю. Повторення, рух, рівновага, холодне повітря. Приємно. Сонце сідає. Я годину катаюся, затим повертаю ковзани, взуваю черевики та йду.

Йду на захід по Рендолф і на південь по Мічиґан-авеню, повз Художній інститут. На левах різдвяні прикраси. Йду вниз по Коламбус-драйв. Грант-парк порожній, там лише вороння, що бундючно